да і Рожаницю. А як гремить, то б'ють себе по карку, щоб крепкий був і в стайнях прибивають дощинку, щоб опирі не залітали коней нівечити. І русальний Великдень святкують і Зельмана і Купалову ніч. На старих зрубах прадавнього стійбища станули селища, столітні, тут і збіжжя в глиняних горшках закопують як у давнину, коли не було ні клунь, ні гамбарів. Тітка Фламінго каже: Яке ж темне оте село! Ні, воно світле, усміхнено-русальне, на ізмарагдових узгір'ях, де росте полин і нечуй-вітер, під дзвінким небом, при старому тракті, що колись був Залозним шляхом. Для вітрів, що шугають над цією землею, тисяча літ — один день. Вічність — прамати села, земля — грудь праматері плугатаря. Темна, осмагла грудь як у молодиць, що в жнива годують малят, сівши під копицею. Рінь, що осипається підмита весняними водами, виявляє нашарування віків, що перетворили захоро-нених пращурів — антів, скитів, деревлян і дулібів у соки землі, ситять коріння пшениць в плодющій надрі ланів. Дуби шумлять над сільським цвинтарищем, де лежать, поряд з селянським ширококостим родом і його Олелькові предки — козацькі старшини, секунд-майори, хорунжі і маршалки. Чи ж і вони не вийшли з того одного великого племені і роду, що молились Хорсові і Симарглові, коли всі ще були однією великою сім'єю мисливців з ратищами і крем'яними сокирами, рибалок і воїнів і починали сіяти в неторканий дівич-чорнозем життєдайне зерно? Одна Велика пра-матір об'єднала їх усіх...
Гудіння бджіл ставало сердитішим. Хтось порався в пасіці. Навіжено заверещали сойки, їм озвався одуд на груші. Захрустіло сухе гілля. Олелько, лежу-чи в холодку, раптом зірвався. Йому здалось, що з-за густих кущів агреста і порічок, обсипаних в'янучим яблуневим цвітінням, хтось вже давненько і настирливо приглядається йому. Незабаром хтось засміявся і з-за шелевіючої листви Олелько побачив чиїсь очі, що в нього пильно вдивлялися; очі карі, маслисті як оливки, невсипущі, проймаючі. Олелько згадав, що у них в садибі, у старій бесідці-альтані, в цьому далекому закутку саду, живе вже три дні мних Тріадо, скит.
XII
Як і чому він сюди й якраз сюди прибився, ніхто не знав; можливо за нього просили Ольгу Антонівну нахлібниці у флігелі, або хтось з богомільців серед челяді. Але його поява тут уже три дні була в осередку уваги. Всі його називали Тріадо, хоч справжнє його ім'я було Нечипір Кулик, як у паспорті стояло — міщанин з Острога. Вдень він товкся по всій садибі, включно з ґанком панського будинку, ввечері перебував на кухні, в гроні челяді, а спати йшов у стару альтану, зовсім зарослу диким виноградом й оточену щільним жасмином. Він у нікого не просив дозволу тут перебувати й ніхто йому не забороняв; за декілька днів до нього вже звикли, так неначе він осьде й вікував.
Він вийшов, посміхаючись ізза кущів й сів на траву біля Олелька. На ньому була чиста вишита сорочка, вправлена в плісові шаравари, ноги ж були босі. Ажніяк він не був вже подібний до юродивого прочанина, який був на ярмарку. Чуприна його — колись скудйовжена гиря, була підстрижена й розчесана, блискуча від олії. Обличчя проясніло од змитого пилу, із щітини, якою обросла його щелепа, залишалась тільки невеличка борідка, (яка все ж надавала йому деякого духовного вигляду) й пробились тонкі вусики. Увесь він, цей Скит, був велитом. Ножища йою розпирали плис шароварів, під сорочкою ходили за-
лізні м'язи, шия, мідяна від сонця, випирала з-за коміра.
Всяке диханіє да хвалить Господа, Олелько Васильовичу, — сказав він, влесливим, дяківським голосом, а Олелько подумав, що він так само фаміліярно-поблажливо звертається до нього як і Яків-матрос.
Благодать, — випростувався Тріадо, аж крякнуло в крижах і заграли м'язи, — жити, не емірати тут у вас. Які люди, які сердешні люди — ваші батьки, я маю на увазі, Олелько Васильовичу, та й уся ваша рідня! Можна тільки з вдячністю про них говорити.
Олелько повагом роздивлявся його.
Якщо ви гадаєте приподобатись мені тим, то помиляєтесь, — сказав він холодно, перекусивши травинку, — ніхто з моєї рідні не турбується вашою вдячністю...
Приподобатись? — він підійняв брови і зареготав. Олелькові цей регіт не був приємний, — Бог мені свідком, що я це говорю найщиріше, ніякого лукавства за душею. Чудна ви людина, Олелько Васильовичу! Та навіщо мені приподоблятись?..
— Це правда, що ви чернець, монах?
— Варнак я, от хто я. Можу назватися і покривджений долею, а найбільше — людьми, коли хочете. Бо я думаю, значить, живу. А це не подобається. Для вищої сфери це розумію, але для народу, для мас, я — юродивий, неприкаянний, що ж нехай і так. Може
я й монах, чернець, схимник. Був, був такий час, — я спасався... На Афоні був, у Хрестоводвиженському, у Лаврі, у Загорську. Над Донцем був в одному скиті, ех, і благодать там, ласка Божа, Олелько Васильовичу — степ і степ, небо синє, аж темне, тільки пташечки співають. Був я і в семінарії духовній, але мене звідтіля не те, щоб прогнали, а просто попросили податись у відставку, як кажуть. Бачите у нас не розуміють, що праведником і блаженним можна бути не збиваючи лоба поклонами...Крім того я вступив у диспут з архимандритом і йому подібними, чисто академічний, до речі, а це не подобалось. Не те, щоб якусь я єресь затіяв, але просто просив пояснення в деяких сумнівних справах, головне, так би сказати, у догматично-обрядових, а вже мене на нового Ава-кума, [царство йому небесне], вивищили, а саме ось-такі його, праведника, в ямі згноїли. А я ж людина темна, чому ж мені тихо та спокійно не пояснити? Я ж не у вірі самій сумнівався, тільки в схолястиці неясній...
То ви таки освічений, Тріадо...
Більше самоук, але, бачите, рвався до світла освіти, а таки не дали рабу Божому. З того часу я тільки книгочій. Читав всілякі книги, аж очі на лоб вилазили. Що попало під руку читав. І Вольтера, а там переметнувся до "Декамерона" і до Бальз'ака...А то перекинувся в біологію, фізику, хемію. У Харкові був у мене такий книголюб; бібліотека — цілі скарби, читай до віку. У Києві, у однієї вдовиці — найчудовіші, найдавніші книги — все перечитав. А потім закинув. Тепер не читаю. Книгомудріє, зважте, це також один із обманів видіння — фатаморгана, скажіть. Начебто все гарно, чудово, а ближче підійдеш: нічого нема. Треба вчитися живучи, Олелько Васильовичу.