Тітка Лара стала в ці дні анахоретом і причинною. Краще було її не зауважати і не зачіпати. Вона гасала на коні по всій околиці, ходила до криниці в Колодяжному або зачинялась на глухо в своїй кімнаті. Навіть Оксані Олексіївні і докторові Крученюкові могла наговорити неприємних слів, а іншим то й поготів. Олелько не міг додуматись, що з нею таке. Чи не поетична пропасниця?
Щодо тітки Фламінго, то Олелько її не надто любив, а тільки терпів. Вона завжди скидалась на вчительку, хоч нею не була і відносилася до нього з неприхованою підозріливістю так неначе кожночасно сподівалася від нього нерозважливого вчинку. Може це був наслідок її перебування в Англії, що хоч було коротке, але визначило все її дальше буття. Вона не виглядала здібною щось переживати, чимсь захоплюватись, для чогось посвячуватись. Вона одягалася че-чепурно, але нарочито безбарвно, не терпіла ніяких перебільшень і крайностей. Всі, правдоподібно і її найближчі, були на її погляд погано виховані, надто галасливі і гідні, якщо не догани, то іронічної поблажливості. Олелько був певний, що свою поведінку в Дворянському зібранні вважала непростими faux pas і дорікала собі, звичайно, про себе.
Що було робити з собою, коли всюди була тиша і безлюддя? Доводилось брати рушницю і бродити самому по лісі, або з книжкою залізти в найглугіший куток у саду і там байдикувати серед переспіву проміння і тіней, серед сокоту цвіркунів і гудіння бджіл.
— Ти щось ледарюєш надто, Олелько, — сказала тітка Фламінго, стрінувши його на ґанку, — ти вже не такий маленький, а от поміг би батькові, поїхав би на луги, він же не розірветься, або заглянув би у кошари...
"А чому ти не їдеш сама?" хотілось сказати Олелькові, але він нічого не сказав і пішов мовчки у сад. Як вона того не розуміє, думалось йому, що все це сповидність, мана, міраж, фатаморгана, як каже доктор Крученюк, ота метушня, оте господарство, якому батько віддає всі сили, збиваючись з ніг. Ніхто крім нього того всього не робив би. Всяке плянуван-ня перетворюється вмить у хаос. Вся ця суєта — це тільки замасковане ледарювання; вся челядь, наймички, кухарі, батраки, полільниці, економи і такі собі людці, що живуть собі осьде, нічого не роблять і не робитимуть, щоб виглядало на продуктивність. Всі вони — сновиди, дрімають як мухи, що повзають по підвіконні. Вони чімчикують, не хапаючись з садиби у той двір або стоять біля воріт, стовбичать коло молочарні, коровника, конюшні, дивляться годинами на бугая, що, лютий до меж, з кільцем в носі стоїть у кошарі і порикує; крутять цигарки, гуторять між собою, знов вештаються і чекають вечірньої прохолоди. Панів осьде ніхто не боявся, бо пани ці — плохі і сердешні, їм і в гадку не прийде когось понукати до роботи, бо вони й самі ледарюють; з такими панами живеться затишно, як на безжурному дозвіллі, автім стає на всіх усього і поспішати нікуди. Рославичі були благодатною прірвою, що її дна не видно. Це все міг бачити самий Василь Михайлович та він волів не думати про це.
— Читаєте, Олелько Васильовичу, все читаєте? На вилім у паркані, що й так похилився серед кропиви, — сюди до саду витоптали вже давненько стежку із села, — сперся Яків — матрос, заблукавши невідьзвідки. Він все ще був у відпустці начебто, ходив у пасмистому тільнику, босий, був добрим косарем, а здебільшого баляндрасником та бабодуром. Він називав Олелька не "паничем" як усі ті, що знали його змалку, а по батькові. Олелькові здалося, що ця нахабна личина всіх панів має нізащо, а його зокрема. Яшко-матрос проліз через виламаний паркан, розсівся на траві, заломив безкозирку на потилицю, закусив цигарку і безцеремонно взяв Олелькову книжку та перегортав її, щоб побачити заголовок.
— Тра-ге-дії — Вільяма Ше-к-сп-і-ра, — прочитав він, — театр, що ні? А я бував у театрах, в хороших театрах..., в Одесі, в Севастополі. Здорово показували, навіть коні заїздили, а один басило як зареве, то аж увесь театр ходором ходить, не вірите? Але правду сказавши, Олелько Васильовичу, все це, як кажуть, мішура, пустощі, нісенітниці, нічого такого не буває...
Він знову зсунув безкозирку і допитливо глянув на Олелька. Очі його бистрі, розумні, палючі; чорний вус надавав хижості, видно кров пашіла в ньому жаром, а думки переганяли одна одну.
— Книжки читаєте, що ж... Але єсть книжки, — мрійливо сказав він, — ох і єсть же книжки! Серце рвуть, коли читаєш, зразу в бій готовий. Там, бра-тушка, виписано таким, що діло знає; це тобі не казочки, не театр...
— А які ж то такі книжки, Якове? Яшко-матрос спильна подивився на нього, звузивши очі і, як Олелькові здалось — глузливо, знехотя.
Це не для вас книжки, Олелько Васильовичу. Ви ж панич, вам покищо тільки гуляти та качки стріляти...
А що паничі, книжок, гадаєте, не читають?
Та не такі, — дивились глузливі очі. І помовчавши Яшко-матрос зсунув знов безкозирку.
А Петрусь вдома?
Який Петрусь?
Та ж дядько ваш, студент.
Або що?
Та так, діло єсть маленьке...
1 матрос підвівся, посміхнувся Олелькові [він знов подумав — глузливо, може й зневажливо], розгорнув гілля, пригнувся під яблунею і щез у тиші, засотаній бджолиним гудінням.
Важко було збагнути, яке у нього діло до дядька Петра і чому він його називав просто Петрусем, бо врешті який він йому Петрусь? Олелько ліг горілиць у траву і думав про те, що осьтакі кепкуючі, звужені очі, не злі і не добрі, часто дивляться на нього і очі не тільки Яковові. За парканом за ворітьми, по сільській вулиці аж до шоси, чиєсь око завжди дивилось кмітливо і з іскрястим глумом, око іншого світу. А який і чий той світ? Начебто співучий, кольористий як юбки сільських красунь, лагідний як дим, що стелеться огороддями, лине з мазаних хат, світ жагуче-малиновий як мальви, що цвітуть попід вікнами отих чепурних, біленьких хатин. Ні, це либонь не Ящин світ. Яшка — відщепенець, він поїде і попливе на сво-йому "Мстиславі", відіб'ються й інші, вийшовши з хатин, підуть на роботи при залізниці, в пристанях, на цукроварнях, будуть вже говорити інакше, закидаючи по міському, співатимуть інших пісень. Таким і глузувати з панів, паничів.
Але, всеодно, їм села не здолати, тим відщепенцям. Дідусь-полковник правильно говорив, що й українське село, і французьке в глухій Оверні, й італійське в Тоскані, нічим не різниться за психологією, світоглядом і укладом життя, від кельтських чи етруських чи слов'янських селищ, які були тисячу літ тому. Ось блискає, а в Рославичах кажуть, що це по небосхилі їде Зін-Дій. Досі згадують і Симаргла і Мокоша — дрібних божків ще з антських часів і Ро-