12
Радиш, аби я писанням розраджував долю невтішну,
Щоб од неробства мій дух пліснявою не узявсь.
Легко сказати "пиши!". Писання — то для щасливих,
Лиш у погідній душі може снуватися вірш.
А мою долю шарпають, б'ють вітри супротивні,
Гіршої, аніж моя, — важко собі й уявить.
Хочеш, аби, синів поховавши, Пріам веселився,
Танці — Ніоба вела, втративши дочок своїх?
Думаєш, легко мені, одинокому, серед найдальших
Ґетів од горя свого — та до пісень перейти?..
Навіть якби в мені сила така, як у того, хто мужньо
З волі Аніта зустрів смертну годину свою,
Мудрість усе ж під ударом таким напевно б упала:
Гнів Громовержця знести — це понад сили людські.
Старець — кого Аполлон мудрецем назвав, опинившись
У безнадії такій, не написав би й рядка.
Хай би прийшло забуття — вітчизни милої, друзів,
Хай би про втрачене все, втративши пам'ять, забув —
Страх своє діло б робив — не дав би спокійно писати:
Всюди, куди не поглянь, ворог жорстокий грозить.
Ще ж мій розум, додай, немов зіпсований ржею,
Якось отерп і змалів, наче убуло його.
От не відновлюй щороку ріллі наполегливим ралом —
Що на ній буде рости, окрім самих будяків?
Довго стоятиме в стайні рисак, то врешті охляне,
На перегонах йому — вже лиш останньому буть.
На суходолі покинь до води навикле суденце —
Скоро струхліє воно, будуть щілини одні.
Не сподівайся, що я, хто й колись не був витривалим,
Зможу принаймні собі на чужині дорівнять.
Довго я лиха терпів — і пішли на те сили душевні,
І полишила мене крапля остання снаги.
Часто, от як тепер, до рук узявши табличку,
Віршем, стопа при стопі, я розставляю слова,
Що то за вірші — сам оціни. Вони гідні хіба що
Часу й місця того, де укладач їх живе.
Врешті, духові сил чималих може слава додати,
Спрагла людської хвали, плодом дивує душа.
Марив і я, було, йменням гучним, коли під погідним
Вітром стійкими були щогли мого корабля.
Нині справи мої не такі, аби прагнув я слави,
О, коли б міг я тепер у невідомості жить!
Чи мені радиш, раз віршування йшло так успішно,
Знову складати пісні, дбаючи про похвалу?
Вибачте, дев'ять сестриць, але в моєму вигнанні
Винні найбільше ви, я через вас постраждав!
Як поплатився Перілл за бика, що виробив з міді,
Так за "Мистецтво" своє дорого я заплатив.
Треба було мені вірші покинуть раз і назавжди:
Хто вже під хвилею був — має боятись води!
Та коли знов, шалений, візьмуся за віршування,
Чим допоможе мені у віршуванні той край?
Тут — ані книги, ні слухача: ніхто і не втямить,
Що я читаю, бо й слів не розуміють вони.
Варварська мова довкіл — голоси понурі та дикі,
Криком, що жах наганя, все переповнене тут.
Сам, здається мені, я відвик од латинського слова:
Мову по-гетському вже і по-сарматськи веду.
Все ж зізнаюсь тобі: моя Муза й тут не навчилась
Мовчанці: все вона вірш слово по слову снує.
От і пишу я, а що написав — те полум'ям нищу:
Попелу жменька тремка — праці моєї вінець.
Прагну — й не можу покинути вірші, так і лягає
Кожного разу в огонь пильність щоденна моя.
Віршів лиш крихта якась, що хитрістю чи випадково
Урятувалась, до вас іноді може дійти.
О, якби й вірші "Мистецтва" свого безпечний учитель
Кинув в огонь ще тоді, в попіл їх перемінив!..
13
З гетського краю здоровлення шлю тобі. Та чи можливо
Те, чого сам не зберіг, пересилати комусь?..
Духом я занепав, занедужало й тіло при ньому —
Нині вже цілим єством муки невпинні терплю.
Болі різкі не один уже день відчуваю у боці,
Може, то люта зима так дошкуляє мені?
Та коли ти здоров — значить, я частково здоровий:
Ти, коли падав твій друг, дружнє підставив плече.
Докази дружби великі подав — усіляко старався
Якось мені помогти, порятувати життя.
Винен ти в тому, що рідко мене листом утішаєш,
Руку в біді подаєш, слова жалієш чомусь.
Виправ цю хибу, молю, і тоді красі твого тіла
Плямочка жодна, повір, шкоди не буде чинить.
Я іще більше б тобі докоряв, але знаю: буває,
Навіть надісланий лист може сюди не дійти.
О, дали б то боги, щоб докори мої були марні,
Хай би я помилявсь, що позабув ти мене.
Певно, так воно є! Негоже навіть подумать,
Що непохитний твій дух хилиться до перемін!
Сивий полин скоріш на полях край холодного Понту,
Тмин — на Гіблі-горі враз перестануть рости,
Ніж я повірив би в те, що ти — забув свого друга:
Надто вже темна була б нитка, що Парка снує.
Все ж не таким, як ти є, видаватись остерігайся:
Так безпідставний докір легше тобі спростувать.
Як на дозвіллі колись годин ми не пильнували —
Іноді й довгого дня мало було для розмов —
Так хай тепер листи нам доносять мову безмовну,
Щоб, коли не вуста, хоч той папір говорив.
А щоб тобі не здалось, що я зневіривсь у дружбі, —
Досить кількох тих рядків. Не дорікатиму вже.
Врешті — кінцівка листа: нехай твоя доля не буде
Схожа на долю мою, долю лиху: ну, бувай!
14
Бачиш сама, який пам'ятник я спорудив тобі в книгах,
Вірна жоно, бо тебе більше люблю, ніж себе.
Хай не одне відбере у співця непривітлива доля —
В хисті моєму усе ж славною будеш навік
Поки читатимуть те, що створив я, відомою будеш,
У похороннім вогні ти до кінця не згориш.
Хоч нещасливою видатись можеш за мужем-вигнанцем,
Та не одна б на твоїм місці погодилась буть,
А не одна і позаздрить тобі, і скаже: "Щаслива!",
Хоч і на тебе лягла частка моїх бідувань.
Більшого, давши навіть багатства, дати б не міг я:
Таж і багач голіруч — тінню до Манів іде.
Вічне ім'я тобі подарував я — маєш од мене
Те, що найвище стоїть серед дарунків усіх.
Ще ж і від того, що ти — моя одинока опора,
Множиться шана твоя і набуває ваги,
Бо твої добрі діла в мовчанці муж не тримає —
Свідчення віршем дає — маєш пишатися тим.
Будь же стійкою, аби моїх свідчень не обманути,
Свято як вірність мені, так і мене бережи.
Поки я був на ногах, була бездоганною завжди
Чесність твоя, і ніхто їй дорікнути не міг,
Нині ж біди мої — це поле для праці твоєї:
Тут сила духу твого буде вже на видноті.
Легко доброю буть, коли можна; легко дружині,
Як перешкоди нема, повнить обов'язок свій,
А коли бог загримів, а ти не втекла од негоди,-
Це і подружня любов, і благочесність уся.
Справжня чеснота — це та, котрою доля не править,
Та, що за долею вслід не поспішає втекти.
Тож коли тільки в собі шукає вона нагороди
Й навіть у пору важку з місця не сходить свого,
їй — озирни всі часи, — хвалу співають повсюди,
І — як великий світ — скрізь подивляють її.
Бачиш, минають віки, а слава про Пенелопу,
Про незрадливість її блиску не тратить свого.
Чуєш, у пісні й тепер — Адмета й Гектара жони,
Й Іфіса донька, — вона кинулась мужньо в огонь, —
І філакійська жона, чий муж нехисткою ногою
На іліонський пісок не завагався ступить.
Ти ж умирати не мусиш за мене — легша до слави
Випала стежка тобі: вірною будь і люби.
Та не тому, що невірна й не любиш, тебе закликаю:
Веслами гнав я судно, нині вітрило підняв.
А спонукати того, хто робить щось без спонуки, —
Це підбадьорення, це — схвалення діла його.