5
О найдорожчий із друзів моїх, до кого, бувало,
Я, наче до вівтаря, у безнадії горнувсь!
Ти, чиє слово живе при житті мою душу тримало —
Так язичкові огню згаснуть олія не дасть.
Не побоявсь ти один одкрити гавань надійну
Для корабля, що його сам Громовержець вразив.
Ти, хто своїм майном мене б захистив, якби Цезар
Навіть родинне добро, спадок, у мене забрав.
Так уже я захопивсь, що, забувши де я та хто я,
Мало що ймення твого, друже, не вимовив тут!
Сам ти впізнаєш себе. Упізнавши, прагнучи слави,
Схочеш, щоб можна було іншим гукнути: "Це ж я!"
Радо б, тільки дозволь, назвав я тебе на імення,
Щоб із хвалою з'єднать рідкісну вірність твою.
Все ж боюся того, щоб на шкоду не вийшла подяка:
Ще ж бо завадить тобі шана невчасна моя.
Краще душею радій (дозволено це і безпечно!),
Що пам'ятливий — я, що незрадливий — ти.
Так і надалі веслуй, помагаючи другові, поки
Бог іще в гніві й рвучкі не вгамувались вітри.
Дбай Про рятунок мій, хоч мене з понурого Стіксу
Може добути лиш той, хто і пожбурив туди.
Рук усе ж не складай і стійко — рідкісна риса! —
Дружбі, що в'яже нас, дружбі несхитній служи!
Хай тебе й далі Фортуна веде, майна ха.й не бракне,
Щоб, не бідуючи сам, міг помагати своїм.
Хай і жона добротою постійно дорівнює мужу,
Спокою спальні нехай сварка вам не сколихне.
Хто з тобою у кровнім зв'язку, хай так тебе любить,
Як близнюка свого — Кастора — любить близнюк.
Син хай народиться в тебе, до тебе в усьому подібний,
Б звичаях гарних його всяк щоб тебе пізнавав.
Донька — зятя у дім хай веде при факелах шлюбних,
Щоб для онуків ти був ще молодим дідусем.
6
З часом привчається віл терпляче плуга тягнути —
Сам же він шию нагне в лукоподібне ярмо;
З часом скоряється кінь віжкам, хоча й норовистий, —
Поки гнуздають його, вже не стає на диби;
З часом стихає лють лячного пунійського лева —
Дикість, що нею жахав, не озивається вже;
Навіть індійський слон із часом вчиться служити:
Велет виконує все, що лиш йому повелять.
Час промине — й на лозі виногроно туге набрякає;
Грає у ягоді сік, ледве вміщається в ній.
З часом із зерня стебло розцвітає колосом сивим,
Плід, на початку терпкий, потім медовим стає.
Навіть леміш, обновляючи землю, тоншає з часом,
Час непомітно зітре криці чи каменя твердь.
Він найдикішу лютість гамує, гасить повільно,
З серця знімає тягар і проганяє печаль.
Раду з усім собі давність дає, ступаючи тихо,
Тільки безсила вона проти моєї журби.
Двічі, відколи я тут, на токах зерно молотили,
Двічі вже гроно туге боса чавила нога.
Та за той довгий час терплячості я не навчився,
Начебто вчора лишень горе спіткало мене.
Часто й старий уже віл важкого ярма уникає,
Часто вудила гризе навіть об'їжджений кінь.
Туга моя ще чорніша тепер, ніж два роки тому,
Хоч не змінилась, але час їй додав чорноти.
Спершу не до кінця усвідомлював я своє горе,
Нині — вже до кінця, от і гострішає біль.
Це неабияка річ — почерпнути свіжої сили,
Поки до решти її не ізсушила біда!
І чи не краще свіжий борець на жовтій арені
Виступить, аніж пітний, що боротьбою втомивсь?
І гладіатор сміліше йде в бій, коли свою зброю
Власною кров'ю іще забагрянити не встиг.
Непогамовні вітри не страшні кораблеві новому,
А для старого — біда й під перелітним дощем.
Так от і я: колись легше знегоди свої переносив,
Нині обтяжує їх днів плетениця сумна.
Вірте, збуваюся сил, але — вже недовго терпіти:
Сам те пророчу собі з немочі тіла свого.
Сили бракне, кажу, з рум'янця — сліду немає,
Шкіра — сухість одна, ледь укриває кістки.
Так, я тілом ослаб, та значно більше — душею:
Бачить вона лиш одне: вічну скорботу свою.
Рим далеко відсіль; моя втіха, друзі, — далеко,
І найдорожча з усіх — ой, як далеко тепер!..
Близько — скіфи і ґети в штанах, понурі сусіди,
Все — і далеке й близьке — наче на рану сіль.
Є надія, проте, — розрада моя в тій печалі:
Скоро ті муки мої смерть рятівна перерве.
7
Двічі до мене по лютій зимі наблизилось сонце,
Двічі, сягнувши Риб, шлях закруглило воно.
Стільки часу спливло, а ти таки не спромігся
Хоч би рядочком одним поспівчувати мені!
Де ж люб'язність твоя? Таж інші, хоч і не тісно
Дружба в'язала нас, пишуть вигнанцю листи.
То чому ж досі, чому — коли сувій розгортаю,
Маю надію, що там буде імення твоє?
Може — дали б то боги! — ти пишеш, тільки до мене
Із багатьох тих листів жоден чомусь не дійшов.
Дійсно! Все так і є! Інакше — скажу, що в Горгони
Чорним гадюччям довкіл їжилось грізне чоло,
Що нижче пояса в діви шкірились пси, що Химера,
Тілом левиця й змія, дихала вбивчим вогнем,
Що, позроставшись грудьми, жили люди чотириногі,
Що був тритілий пастух, був і тритілий пес,
Гарпії, Сфінкс, а ще — змієноге плем'я Гігантів,
Як і сторукий Пас і чоловік-напівбик, —
Радше в ті чуда, аніж у твою переміну повірю,
Друже, у те, що забув, викинув з серця мене!
Скільки то гір, доріг між нами — не зрахувати!..
Скільки річок, рівнин, навіть морів пролягло —
Є тисячі причин — чому, хоч листи висилаєш,
Досі з них жоден мені ще не потрапив до рук.
Пишучи часто, долай ті причини, аби не шукав я
Те, що доводиться: чим виправдать маю тебе.
8
Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір'ю,
Старість, де волос темнів, білим уже повела.
Вже хворобливі надходять літа — пора небадьора,
Вже наче й сам собі зайвим стаю тягарем.
Нині, поклавши край трудам виснажним, мені б жити
В спокої, а головне — жодного страху не знать!
Нині б вітати я мав дороге для мене дозвілля,
Часом (то втіха моя!) братись до милих занять,
І шанувати скромне житло стародавніх Пенатів,
Батьківську ниву, на жаль, осиротілу тепер.
Чуючи ласку жони, щебетання милих онуків,
Мав би вік доживать я на вітчизні своїй.
От яку старість ще молодим я бачив для себе,
І, видавалось мені, що заслужив на таку.
Інше снували боги: суходолами гнавши, морями,
У савроматські краї врешті мене привели.
Судна, що в бурях були, для направи в гавань заводять,
їх серед моря тонуть не залишає ніхто;
Щоб не зганьбити своїх перемог, упавши зненацька,
Кінь, що вже вибився з сил, тихо пасеться собі.
Воїн, що вже застарий до важкої військової служби,
Ларам, прадавнім богам, зброю свою оддає.
Так і мене, кому сили надточує старість повільна,
Вже б дерев'яним пора нагородити мечем.
Нині пора вже не під сарматським дихати небом,
І не до ґетських тягтись, чуючи спрагу, джерел,
А десь у Римі — то милуватись його велелюддям,
То на дозвіллі піти в затінок наших садів.
Так уявляв я собі (прийдешні біди й не снились!)
Без хвилювань та тривог віку свого доживать.
Доля сказала — ні! Як раніш мене пестила в Римі,
Так мене нині гнітить, сивого, на чужині.
Десять я гідно прожив п'ятиліть, тепер — похилився:
Надто вже прикрий тягар гіршої частки життя.
Вже до близької мети, здавалось, — рукою подати,
Та з колісниці нараз друзки лишились одні.
Чи, нерозсудливий, я переповнив гнівом до себе
Мужа, що світу всьому дивну ласкавість явив?
Хай я її похитнув своїм необачним учинком,
Та за той вчинок усе ж не поплатився життям!
От і живу, де світу межа, під північною віссю,
Де непривітна лежить, зліва од Понту, земля.
Хай би таке віщували мені чи Додона, чи Дельфи —
Пустопорожніми б я дві ті святині назвав.
Де є міцність така, — хоч бери обруч з адаманту,
Що не розбила б її Батька вогненна стріла?
Де є така височінь, безпека така, що стояла б
Вище од божества чи дорівняла б йому?
Я от кару несу: частково за власну провину,
Більше, однак, через те, що божество розгнівив.
Приклад моїх бідувань хай буде вам за науку:
Дбайте про ласку того, хто вже на рівні богів!