3
Дві Ведмедиці, велика й мала, що морськими шляхами —
Ця — фінікійські, а та — грецькі веде кораблі,
Ви, котрі бачите все із самої маківки неба
І не торкаєтесь вод, що на західній межі,
Ви, чий шлях коловий, обіймаючи неба простори,
Високо в'ється й ніде не досягає землі, —
Гляньте на стіни, через які син Ілії, кажуть —
Рем, було, перестрибнув, братові наперекір.
Погляд зіркий зупиніть на жоні моїй — чи пам'ятає
Мужа-вигнанця, чи ні — правду мені ви скажіть.
Горе! Звідки той страх? Під сумнів беру очевидне
І похитнутись даю добрій надії своїй.
Вір: чого хочеш, те є; що безпечне, того не лякайся,
Вірності певній жони вірою сам дорівняй!
Те, чого зорі тобі не розкажуть з обширів неба,
В тому ти словом твердим сам переконуй себе.
Знай, що жона, за якою так тужиш, тебе не забула
Й те, що дозволено їй, — ймення твоє береже.
Мовби ти поряд був, тобі в очі дивиться пильно,
Й любить, поки жива, здалеку любить тебе.
Таж, коли впертий біль по праву душу діймає,
Чи заспокійливий сон хутко на груди злетить?
Ні! Забринить сльоза, коли ложе, спальня навіють
Спогади і забуття навіть вночі не дадуть.
І проснуються жалі, й кінця не буде тій ночі,
Й місця не знайде собі тіло зболіле твоє.
Все це, я певен того, й тобі, дружино, відоме:
Болем тужливим любов знати про себе дає.
Мучишся так, мов фіванська жона, коли фессалійські
Коні, кривавлячи шлях, Гектора тіло тягли.
Врешті, про що благать? У якому душевному стані
Бачити б нині хотів, вірна дружино, тебе?..
Сумно тобі — на себе лихий: через мене страждаєш;
Весело — теж лихий; як це без мужа радіть?
Ні! Ти оплакуй таки свою втрату, чутлива душею,
Крізь моє горе дивись навіть на власне життя.
Плач над вигнанцем, плач! У сльозах своя насолода:
Слізьми повниться вкрай, слізьми й виводиться біль.
Краще б над мертвим ти, а не над живим голосила,
Знала б: лише через смерть муж твій покинув тебе.
Подих мій при тобі злетів би в рідне повітря,
Слізьми, вірна жона, тіло б омила моє.
Очі мої, що бачили б небо вітчизни востаннє,
Ти б і закрила мені дотиком ніжним руки.
І під дідівським пагорбом прах мій відпочивав би,
Й та, де я народивсь, тіло окрила земля.
Врешті, я був без вини, без неї — і звікував би,
Замість у соромі жить — у покаранні такім.
Горе мені, якщо ти, почувши: "Дружина вигнанця..." —
Почервонієш, якщо будеш ховати лице!
Горе мені, якщо бути моєю — ганебно для тебе!
Горе, якщо вже й свого мужа соромишся ти!
Де ті часи, коли мужем славним ти хизувалась
І не ховала іще ймення мого від людей?
Де ті часи (чи згадки не хочеш?), коли ти моєю
Не називалась лишень — а таки радо була?
Всім я подобавсь тобі, й до справжніх чеснот додавала
От що значить любов! — і не властиві мені.
Другому, хто б він не був, — таким уже незрівнянним
Я видавався тобі! — першості б не віддала.
Сорому й нині не май, що ти жона моя: шлюб наш
Хай тебе горем важким, а не ганьбою гнітить!
Од блискавиці впав Капаней, а де ж ти читала,
Щоб через мужа свого сором Евадну діймав?
Світу володар вогнем вогонь приборкав, та сестри
Не побоялись ридать над Фаетоном своїм.
Кадм не сахнувся Семели, дочки, хоч надто зухвале
В неї прохання було — і поплатилась життям.
Хай же, дружино, й твоє, хоч сам Юпітер у гніві
Громом мене вразив, не паленіє лице.
Краще, скільки снаги, на захист мій піднімися,
Дай зрозуміти усім — що таке добра жона.
Силу своїх чеснот зверни на справу печальну,
Слава не долами, знай, а крутосхилом іде.
Хто б нині Гектора знав, якби Трої поталанило, —
Тільки в загальній біді мужність дорогу знайшла.
Тіфію! Зайве мистецтво твоє при спокійному морі.
Фебе, так само — й твоє, якби ніхто не хворів.
Та, що у щасті нікому не знана, та й не потрібна,
Мужність серед нещасть на увесь зріст постає.
Тож дає змогу тобі моя доля слави сягнути,
Голову вірність твоя високо може піднять.
Час нелегкий посилає дари тобі: перед тобою —
Поле; на ньому працюй — не забариться хвала!
4
Ти, хто пишатися б міг одним лиш переліком предків,
А благородністю все ж їх перевищив усіх,
Ти, хто в душі зберігає образ чеснот свого батька,
Щоб до нового життя не бракувало їм сил,
Ти, хто й до красномовства хист од батька отримав,
А видатніших, ніж він, Форум промовців не знав!
Замість наймення прикмети подав я — і мимоволі
Видав тебе: винувать славу свою, не мене.
Я не схибив: тебе — твоя власна зраджує гідність,
Хто ти — знає весь Рим, і не моя тут вина.
А що належне тобі в своїй пісні віддав я, — гадаю,
При справедливім такім принцепсі, то не біда,
То не пошкодить тобі, бо сам же Батько вітчизни
Гніву не має, коли в пісні про нього пишу.
Й не заборонить того, бо Цезар — спільне надбання,
Значить, є і моя частка в суспільнім добрі.
Ймення своє для похвал віддає співцям і Юпітер,
Можуть вуста будь-чиї славу співати йому.
Цезар — видимий бог, Юпітер — той, в кого вірять,
Виправдать можуть тебе два щонайвищі зразки.
Втім, вину всю беру, хоч і так мені важко, на себе:
Ти на писання моє впливу не маєш тепер.
Та й не нова це провина моя — розмовляти з тобою:
Ще до вигнання я звик мову з тобою вести.
Тож не лякайся, що дорікнуть тобі другом-вигнанцем:
Гнів, а чи заздрість, кажу, ляжуть на дружби творця.
Батько твій — ось кого подивляв я ще від дитинства;
Те, про що знають усі, нині й ховати дарма.
Хист мій він вихваляв (можливо, ти пам'ятаєш)
Більше, ніж сам я той хист і поважав, і цінив.
Про мої вірші він так говорив, що в тій його мові
Міг я пізнати чуття і благородства глибінь.
Тож, увійшовши в твій дім, не тільки тебе обманув я:
Першого я у той час батька твого обманув.
Ні, то не був обман! Життя моє, всі мої вчинки,
Окрім останніх, на жаль, чистими завжди були.
Та навіть похибку ту, якщо б узяв до уваги,
Як усі лиха ті йшли, — злочином ти не назвеш.
Занапастив мене страх, та передусім — необачність,
Лиш про ту долю свою краще забути дозволь!..
Свіжих ран не торкай, аби знову не розійшлися:
Ще ж затягнутися їм навіть сам спокій не дав.
Кару свою по заслузі несу, але, що вчинив я, —
Те несвідомо вчинив, ще раз і ще раз кажу.
Видно, сам бог це відчув, інакше смертю скарав би,
А всі набутки мої іншій людині б оддав.
Може, з вигнання, поки живу, мене він одкличе,
Хай лиш у грудях його з часом пом'якшає гнів.
Нині ж, молю, хоч в інші місця мене хай скерує,
Тільки б не розгнівивсь ще й за нескромність мою!
Трохи затишніше, ближче до Риму хай буде вигнання,
Далі від ворогів, що грабуванням живуть.
Август — ласкавість одна: якби попросити за мене,
То не відмовив би він — маю надію на те.
Берег Евксинський мене полонив; колись недаремно
За негостинність йому назву "Аксинський" дали.
Тихих вод тут нема, що ледве хвилюють під вітром,
Суден із дальніх країв гавань погідна не жде.
Вколо — грабівники, племена, до розбою поквапні —
Краще зрадливі моря, ніж отакий суходіл!
Ті, що ти чув про них, про спраглих крові людської, —
Поряд, під тим же, що я, небом холодним живуть.
Таврія неподалік, де богині-лучниці вівтар
Часто — аж лячно казать — вбивством жахним обагрявсь.
Тут, пам'ятають, Тоант владував; у той край лиховісний
Добрих людей не тягло, не зазирали й лихі.
Вдячна Діані за те, що лань замість неї обрала,
Внучка Пелопа їй тут будь-які жертви несла.
Потім, коли Орест (лиходій чи герой — невідомо)
Волею мстивих богинь в шалі забрів аж сюди,
Разом з фокейцем, що став зразком правдивої дружби,
Бо мали спільну, одну, душу вони в двох тілах,
Тут же до вівтаря (перед дверима подвійними вівтар
Зрошений кров'ю стояв) зв'язаних двох привели.
Смерті своєї, однак, ні один не лякався, ні другий:
Бачачи явний кінець, кожен за другом тужив.
Жриця вже стала, з мечем наготовленим; варварська стрічка
Скроні вже оповила — грецькі! — обом юнакам.
Братову мову нараз Іфігенія-жриця впізнала —
Й, замість удару завдать, брата в обійми взяла.
Образ богині тоді від кривавих жертв, їй немилих,
В інший, ласкавіший край перевезла кораблем.
От із тією землею, де світ кінчається, звідки
Люди тікають й боги, я по сусідству живу.
Тож недалеко од нас криваві приносили жертви,
Горе! Кажу "од нас", хоч між чужинців живу!..
О, якби зглянувся бог і мене з ходовими вітрами,
Як і Ореста колись, вивіз по хвилях відсіль!..