XI
Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, — невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города.
Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь.
— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про неї.
"Милий отець Полiєвкт, — думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!"
А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.
Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.
Оленка до неї:
— Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:
Панасенкова, скажiть.— Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.
— Так i Панасенкова тут?— чуть отця Полiєвкта. — Пам'ятаю... там така... — почав до когось, — по науках у школi не було кращої за неї. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.
Чує це Оленка, всмiхається.
"Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.
Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
— Iдiть хто... — каже.
Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.
"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.
— Ваше високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.
"Як же i принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.
Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:
— Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл його.
Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається. Дивиться Оленка на його.
"Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже!"
Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:
— Розумна стала дуже, — про себе нiби, хоча почула i Оленка це,почервонiла, мовчить.
Він.
— Що вгодно? — так сухо до неї.
Оленка:
— Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще?
Насупив брови отець Полiєвкт: .
— Не чуть...
— А коли ж буде чуть?
— Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.
Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий такий.
— Ну, слава богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв прошеніє i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда.
"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi— хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, — аби цуцик!.. Де ж обiцянка хоч?"
Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.
"Так он воно що! — про Полiєвкта думає.— Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"
Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали.
"Убивцi! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".
Пригадалося їй i те, що нагорода у неї — євангелiя позолочена.
"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.
Другого дняi і ранок ще, а в хатi гризня.
Мати на батька:
— Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!
А батько:
— Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.
Вона знов про город йому.
"Чого ж тепер сподiваться менi? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"
Вийшла з хати, стала на порозi.
"Та що ж робить-таки?"— думає.
Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.
"Хiба знов до Полiєвкта пiти? — думає.-— Так... стоїть пак iти до такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба,.. в земську школу вдариться?"
Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.