— Який же тут рай! — всмiхається Оленка. — Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим.
Михайло:
— Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам.
— I у второкласнiй можна менi,— Оленка йому. Помовчала, далi: — Менi так i казано. — Усмiхнулась. — В отця Полiєвкта я це була.
Як була, розказала.
А на станцiї бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами i знайомий до того,— спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний, очi вузенькi, благословення їй дав, усмiхнувся — впiзнав Оленку; рiк тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:
— Це вже я кiнчила, — так потихеньку до його.
Вiн:
— Ага... Що ж, трудно вчиться було?
— Нi, так...
Погомонiли трохи, далi Оленка:
— Я б вас прохала... як тепер пристроїться менi вчителькою?
Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв її у науку у цю, усмiхнувсь та:
— Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать тiльки треба, старших поважать... — Ранiш "ти" їй казав, тепер обминав це слово.
Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона:
— А чи й у второкласнiй можна менi?..
Помовчав Полiєвкт, далi:
— Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй.
— А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi?
— Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким.
— Такий добрий... — Оленка до батька.
Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик.
"От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селi у второкласнiй; житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним".
Михайло:
— А євангелiя в оправi золотiй тут? — на корзинку показує.
Кивнула головою Оленка, всмiхається.
— Отож гляди її, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле виїхали. Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там он i там гаї по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi. А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi.
— Який же мир божий гарний! — скрикує Оленка.
Дорога повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленiє — пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався. Могила висока така.
"Могила... — замислилась Оленка. — Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке гарне?!"
Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало...
Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.
— Студент Кочурин, — батько Оленцi.
Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник їх, розказував про їх батьковi в хатi при їй. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi.
"Що, якби познакомиться з ними?" — подумала Оленка.
Дачники в їх часто бувають. Учитель з гiмназiї, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.
Поздоровкався Савка, проїхали.
"Боже мiй, — подумали, — невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищої освiти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними".
Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий стоїть, "Вербовка" чорнiє на дощечцi.
— Здрастуй, рiдне село!
Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить.
— Здрастуйте!
А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-пiд грушi, зеленiє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом чорнiє.
— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. — Рожа он як зацвiла!
В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.
— Рiднесенька хата!
Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворi;
Парася — школярка уже — угiллячка з печi дiстає, батько вигiряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.
Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рiдне усе, — розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
I тут почалось.
— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо. Почервонiла Оленка, зупинилась.
— А вам що? — питає.
Мати:
— До сяких-таких не ходи!
— Ось киньте-бо це!
— Не йди, я тобi кажу!
— Та поки ж це буде? — махнула рукою Олейка, пiшла.
Мати:
— Та не дозволю ж я, — кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких, та до ворогiв моїх ходила! — Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках у хатi своїй.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і дверi напроти дверей.
— Що там таке? — обзивається.
— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!
— З ума зiйшла? — Оришка їй.
Палажка: