Я маю на увазі — ім'я моє не зачепили. Хоч дехто думав, що я несусвітний телепень, оскільки мовчу, мовби НІЧОГО не розумію.
Федькович прочитав строфу, виписану з якоїсь книжки після одної з суперечок із матір'ю:
Мовчу, бо не можу я мовчати, Мовчу, хоч вкрай треба сказать, Мовчу, бо не можу не мовчати, Що в мовчанні мене не впізнать.
— Ось-ось, — потакнув Нойбауер. — Тепер зійшовся з недавньою вихованкою нашої гімназії і дивуюся, чому я досі був такий нещасливий в особистому житті, а тепер такий щасливий. Сам собі не можу повірити, що вона мене підвела майже до безодні. Але саме над безоднею сили покинули її і вона сама себе пожерла, не звладавши з торжества.
— Щось схоже у мене з матір'ю, — поскаржився Федькович.
— Одружуйтесь, добродію. Птахи викидають свою молодь із гнізд, коли приходить пора. З родичами ніхто ще не вживався.
— Емілія... Чи була вона в мене, чи я її вигадав?..
— Мабуть, і те, и друге. Вона була у вас, не будучи вашою, а в казармі ви її наділили рисами ідеалу. Забудьте, Емілія для нас втрачена назавжди, хоч як це гірко визнати.
— Пробачте, — ніяковіючи, почав Федькович.—Я хотів вас запитати про одну обставину.
— Ну-ну?
— Ваша колишня дружина хотіла вас бачити приниженим?
Нойбауер засміявся.
— Ви її недооцінюєте, милий Федькович. Вона хотіла бачити мене втоптаним у грязюку, обдертим і жалюгідним. Чого ж їй було скаржитися на мене директорові гімназії, єпископу? Коли в мене виходили гроші і я перебивався на каві з сухариками, вона мене голубила, як голублять осліплене ягнятко. Вона ставилася до мене так само ніжно, як ставиться кат до стратенця, повертаючи йому голову, яку має відрубати. Але саме тоді вона до мене нікого не підпускала, їй конче треба було den Stab brechen43. Зробити це власноруч, і вона вважала б, що вчинила зло заради того, щоб мене auf die richtige Tür bringen44. Мені коштувало багато сил, Федьковичу, зберігати, як то кажуть, форму. Та вона патякала на мене воротаркам і молочницям, а ті плювали на мої сліди. І це вона намагалася ad acta legen45. Слава Богу, ви ще не знаєте, які жінки первісно витончені в помсті заради помсти. Але ми щось вдалися в чуже поле.— Розсміявся. — Моя дружина зламала собі роги. Я знаю, що в мені щось надірвано, і, можливо, в якусь дуже неслушну мить ця надірваність мені пошкодить, завадить чи призведе до трагедії, але тепер я щасливий, Федьковичу, а ще більше щасливий, що я живу і дію. До речі, де ви ночуєте? Знову в готелі "Чорний орел"? Я вас примітив того дня, як ваш оатечко Гординськии наслав до вас носіїв, а ті перенесли ваші речі до його хижі. Я часом люблю блукати просторами свого самозаслання. Чую, якийсь підпоручик честить вістового, висунувшись наполовину з вікна, велить покликати солдатів і забрати від Гординського його речі. Вмить з'явилися солдати, вмить, а може й упівмиті, згорбившись під якоюсь ваготою — це, видно, були ваші папери, — несуть, шпурляють через відчинене вікно валізи. Думаю собі, що це за Sisypharbeit46. Мої хлоп'ята з гімназії в одну мить, так само, розвідали: гуцул, офіцер, — я це й без них бачив, — поет. А вже коли ви надіслали мені свої німецькі вірші, я на вас почав полювати. Бачите, як обертаються долі?
Федькович якось спонтанно, бо сам ніколи не знав, що здатен сказати, дивлячись, "як свічки горять", мовби з-під землі, мовив:
Не нам на нрю з тобою стати, Не нам діла твої судить...
— Я люблю вашого Шевченка, — поодчинявши вікна, з келихом заходив по кімнаті Нойбауер. Повторив:
Не нам діла твої судить.
— Ні, Федьковичу, треба судить. Він, сердешний, своєю смертю засудив. Смертію смерть поправ/ Ой ні! Я прекрасно бачу, що я тут — Нойбауер, у Німеччині — ніхто? Але не будемо шукати смерті в огниві людських мрій і сподівань, дуже близьких. Може, я тут der letzter Mohikaner47 з того духовного протесту, що звався бурею і натиском? За німецьку жертву доби ви мене не оберете, це я добре знаю. Українцем я не стану, бо я німець. Але? Я ненавиджу Азію, яка давно-предавно мала Європу, я Європи не люблю, бо вона не любить Азії. І раптом мене починає знищувати якась ганчірбаба, якась потолоч, про яку історія, помимо нас, і не гавкне. Та вони, Бісмарки, користають з часів, які дозволяють нам вмирати почепленими на спідничні очкурі. Якесь криваво-немічне створіння випхалося з-під вошивої, звичайно ж, не вашої пахви і — диктує вам вашу суспільну вартість. А ви знаєте, що святе і нице в них за один мідяк? От на цьому пружку землі і неба ви, Федьковичу, ще не бували і не мислили, ми їм даємо на сто, а вони нам на копійку. Нас, крім поліцаїв, оточують поліцаями-жінка-ми, тоді кажуть, що ми вмираємо не від Бісмаркових блощиць, а від жіночих вошок. Ви пригадуєте, кілька років тому я був кучерявий німець? — Нойбауер стріпнув головою і показав величезну місяцеподібну лисину.— А тепер я свічу собакам темної ночі своєю, здається, недурною головою. Щастя, що в мене є ще ця дівчина і я бачив, що вона мене любить, ще коли була в пелюшках. Бо тоді й жити було б нецікаво.
Хто не бачив, що сухорлява Емальгара Ернстові нерівня?! Одначе ця хаба (як називали її позаочі) через родинні зв'язки захищала його газетку і його самого за зухвалі випади проти тронів й анархічний космополітизм якому позаздрив би Бакунін, за всевідання і всеневтручання, які "баламутили" чемну німецьку народність аж до тих маловідомих боюварів, яких Адольф Гітлер вважав родоначальним племенем своєї раси. Але ж сам Нойбауер не раз повторював, що своїм становищем завдячує тільки Емаль-гарі. Коли бралися за нього з усіх боків, вона незбагненним чином вигороджувала його, стукотіла дикорослими кісточками то до Гакмана, то до директора гімназії, то ковтала його гнилим ротом, щоб перестав базікати. Через нього втратила дитя, зіпсоване недоглядом з першого року життя. І всі думали: людина, зрештою, має те, чого заслуговує. До смерті і після смерті. Ба чого ж Нойбауер мириться з тою страшною Емальгарою? Як чоловік із жінкою він з нею давно не живе (та й вона його не чекала, їй до смаку бичкуваті наймити з Чорного Орла — "сім биців без червінців"). Ниці довкола обмовляли його й тішилися, що спаплюжили обдарованого багатьма чудовими рисами й блискучим хистом ад'ютанта Мессенгаузера, віденського коменданта, розстріляного за революцію 1848 року. Ернст сам якось зізнався, що не був вірний Емальгарі жодної ночі, окрім шлюбної, а сталося так, що розійшлися, то й говорити нема про що. Справи його, звичайно, дуже похитнулися, бо заходився перекомпоновувати вірші зі збірок "Schlief und Weide" ("Тростина і верба") та "Osterreichsche Gedichte" Г"Австрійські поезії"") для нової книги, поспішає з поемою Степова битва" (повна назва "Nogaia oder die