— Майже в кожному випуску щось буває.
— Прекрасно! А до Драгоманова ви можете написати?
— Я для нього поки що не існую.
— Жаль. Нам потрібні будуть люди, які пропагують культурні і громадянські здобутки слов'янства в Європі. Буваючи в Лейпцігу, я зупиняюся у свого доброго приятеля видавця Гергарда. Він постійно публікує серію "Російська бібліотека , а редагує її російський емігрант Іван Го-ловін (до речі, в Росії засуджений заочно до каторжних
Вобіт). Ви що-небудь чули про збірник поезій Пушкіна і Шевченка, який вийшов друком у Лейпцігу? Федькович заперечливо покрутив головою і зітхнув.
— О Мати Господня! — в свою чергу зітхнув Нойбауер.— Ви знаєте Бюргера, Геббеля, Фішера, Вагнера, Келлера, Клейста, Фреиліграта, Гервега, Гельдерліна, Граббе, Бюхнера, якогось Нойбауера, не кажучи вже про Гете, Гейне і Шіллера, а про Шевченка і Пушкіна не маєте уявлення. Ну, нічого. Ми це якось виправимо. Die Toten reizen schnell42.
Федькович подумав, що сидить перед Нойбауером таким же громадянином землі — невігласом, як перед ним сидів Семен Нарівняк.
— Мені б дуже хотілося, — провадив Нойбауер, — щоб ви зосередили свою увагу на двох питаннях: програма і засади видання. Нині ніхто вже не вірить народовсько-про-світянським еманаціям. Так само сприймається абстрактний гуманізм. Часопис повинен серйозно працювати на зрілу свідомість читача, тільки тоді він дасть певну
користь, поверне ЛЮДСЬКІ ОЧІ Й СВІТОГЛЯД ДО ДІЙСНОСТІ.
Отже, відповідно треба буде розміщувати добір матеріалів. Провінційний рівень часопису мене не влаштує, та, мабуть, і вас теж. По всій Європі щойно прокотилися буржуазні революції, і вже буржуазна демократія зазнає нещадної критики. Нам треба буде тримати руку на пульсі доби і відкривати новим ідеям всі парадні входи. Я не залякав вас? — Нойбауер по-дружньому торкнувся Федьковичевого плеча і чогось внутрішньо засвітився. — Усе буде гаразд. Часопис друкуватиметься у моїй друкарні, німецький відділ я поведу, в газеті я не в змозі публікувати все, що надходить з Галичини і німецьких королівств, а ви, я цього абсолютно певен, швидко зорієнтуєтеся. Отже, всі побоювання даремні. Головне для нас — з перших випусків здобути престиж герба. Якщо не збанкрутуємо, то згодом і про книжкове видавництво поміркуємо.
— Бачу, — стиха мовив Федькович, — що все моє життя завдяки вам остаточно поділиться надвоє.
— Пане Федькович! Збагніть же нарешті, що ви потрібні своїм гуцулам не як жертва Гординського. Вони й без вас мають тих жертв досхочу. Ви їм потрібні як їхнє чоло і захисник. Мечі і списи ламаються, а слово живе вічно. Ми свідомі того, що не відкриємо нових земель, не створимо ні Гамлета, ні Фауста, але ми можемо успішно працювати під знаменами Дев'ятої симфонії, весь час наближаючи до цих знамен нові й нові покоління з їхніми новими потребами і претензіями.
— Спасибі за одвертість, пане Нойбауер. З вашого дому я піду іншою людиною, і, як мовиться, вроди, доле, на врожай. — Добре подумайте про все, намітьте собі план дій, але, Боже борони? не займайте ніяких позицій. Позиція — поняття оборонців і всіляких охоронців. Ми повинні вибирати плацдарми для наступу, якщо вже вдалися до військової термінології. Плацдарми для наступу! — повторив "блискучий німець".
Він увесь вечір був чарівний, Федькович застав його трохи зчужілого для світу, мовби занедбаного, в пантофлях на босу ногу і в довгій турецькій киреї, хоч при краватці на білосніжній сорочці і з перснями на товстуватих пальцях. Нічого в його вбранні не змінилося, та це вже не сприймалося, бо на кріслі сидів чи походжав по кімнаті апостол хвилюючої, дуже зрозумілої і доступної, та чомусь невловимої правди. А ще краще сказати: ніхто ту правду не міг осягнути. Нехай він осягнув її на словах, однак хоч словами, хоч дрібними справами її утверджував, а для посполу вона лишалася неясною мрією, весною літа, яких ніколи не буде. — Ви мені писали з Пешта, що перекладаєте "Пісню про Нібелунгів", — раптом перескочив на інше Нойбауер. — Ріхард Вагнер пише на цю тему (правда, текст він зробив свій) трилогію чи тетралогію-оперу, щось на кшталт Дев'ятої симфонії; правда, у Вагнера життя — міф, тоді як у Бехтовена життя залишається життям, як сукупність досвіду, легенди і відстороненої взаємодії символів. Але я збираюся дати серію публікацій про Вагнера в газеті. Якщо ви щось встигли у перекладі "Пісні", ми запропонуємо читачеві дуже симпатичну єдність: німецького оригіналу і українського перекладу в часописі. Ось вам третина обсягу часопису. Решту підберемо, змонтуємо чесно і міцно в ході роботи.
— "Пілат" у нашому перекладі "Пишний", — задумливо сказав Федькович. — та відправи у нас відбуваються або латиною, або церковнослов'янською мовою. Я був дев'ятою дитиною — не піснею — в матері, і моя мама навчала мене польської і німецької мови, а сестра навчила тільки русинських пісень. "Пісня" ще довго не буде готова, бо рідне слово — це не космічне ехо.
— Даруйте, пане Федькович. — Нойбауер налив вино у келихи. — Не дозволяйте мені напиватися, бо я дуже експресивний німець. Вибачте, я не знав, що ви не були дев'ятою піснею в своєї матері. Що ж, обійдемося без Нібе-лунгів.
— Я мав у руках канонічний текст, а не текст Вагнера. А коли це трилогія чи тетралогія, то, як на мене, — висновок життя. Отут я вже боюсь, дорогий мій брате.
— Чи ви надто обережна людина, чи...
— Боягуз? — Федькович подивився "лінзами" в очі Ной-бауера.
— Ні. Але як це в Шекспіра: життя втрачає той, хто його прагне набути клопотом надмірним? Так і з репутацією. Не варт про цю панну надто піклуватися, бо виходить все навпаки. Сили притягання накликають несприятливі ситуації. Ви здогадуєтеся, що я розлучився з дружиною? Так. Людина жила біля мене, а не я біля неї, і вона всі свої думки і бажання спрямовувала на те, щоб мене нищити. Буквально нищити. Я давно бачив, що вона вивезла свої речі до родичів, що якісь дрібниці спеціально виставляє перед очі, щоб я нічого не втямив. Бюджетом я ніколи не міг розпоряджатися, але гроші з шухляди стали кудись зникати, а коли доходило до прикрого, що не було за що купити шматка хліба, вона нібито позичала сотню-друту в тих же родичів. Даруйте, але вона так низько опустилася, дріб'язково переслідуючи мене, що це не можна і віддати словами. Розрив був неминучий. Я віддав їй все на волю, вона пошилася в дурні, зганьбила мене перед усіма знайомими і знову ж родичами, стала такою брудною істотою, що яка-небудь макака чепурніша. Якби я думав у ті дні про репутацію, я неодмінно зрівнявся би з* нею в усьому. Та я на все махнув рукою і мене не заторкнули її підступи й знущання.