"І я, як той берег, триваю — ні сплив, ні втонув".
У січні минулого року його спіткала така сама безнадія. Він писав Горбалю, що почуває себе птахом у клітці. "Боюся одного, що загину". І соромився тих скарг, тих побоювань: "За це прости мене, днино сьогоднішня, та й ти, руський народе... Не раз, як читаю твори української літерату-
Ри, манять мене гадки... піти, співаючи, Україною чи бодай аличиною. Хоч радше не Україною, а Галичиною, Буковиною, Угорщиною. Бо як на Україну? Щоби мене, братику, забили в Сибір?! Кортить ще мене до ненечки. Боже, потіш її та порятуй". З листом надіслав Горбалю кілька віршів. Той відповів у березні. Розрадив його кількома Шев-ченковими поезіями і волав: "Кріпися! Кріпись!" Федькович вивчив ті Шевченкові поезії напам'ять і тут же сказав про них у листі до Горбаля: "Соловію, хто твого голосу срібного хоч раз почув, то чи йому жабиного крекоту доживати?.. Галичино, Галичино, бідна ти, Галичино!"
Майже сто років зорієнтовані на Німеччину і німецьку культуру дослідники оскаржували Федьковича за те, що він не мав критичної оцінки на перипетії свого життя. І жодним словом не натякнули, що, як він сам зізнався, зіпсований був трохи німцями, передовсім отими романтичними самозапереченнями, самозреченнями і пошуками загальнолюдського на шкоду людському. Не посміли сказати й того, що Федькович справді був німий: відірвана кордоном по Збручу, Західна Україна не мала літературної мови, і це всіляко благословлялося Габсбургами, щоо зовсім онімечити цей край. А О. Маковей писав: "...він всюди добачав контраст, недостачу розуміння від людей, почувався чужим, віддаленим... Як кожний поет, він був великим ентузіастом природи, а спрага й неспромога оглядати її далі доводили до поетичних жалів на непривітній чужині, до самоти..."
Ой ні! Насамперед Федькович був вихований високою поетичною мислею славетних європейців і завдяки їй умів побачити і далі, і безконечність природи. Про це свідчать його німецькі вірші. А рідну мову він знав тільки з пісні, досить скупої на слово, а ще слово те переозвучувалося бессарабською, бойківською, гуцульською, угорсько-слов'янською, чесько-слов'янською говірками, і він був позбавлений засобів вислову.
Одначе правда про це ще не раз випливе з самої поведінки поета, його розмов і листів. Поки що він нас цікавить лише як людина, що йде від минулого до майбутнього, від свого минулого до свого майбутнього.
Його приятель із 41-го піхотного полку написав, що штабне начальство занепокоєне приходом до влади в прусському королівстві OTTO Бісмарка. "Принц-шрапнель" Вільгельм 1 призначив його канцлером, це те саме, що й міністр-президент, та вже є чутки, що готується анексувати решту князівств, які ще не підпорядковані Пруссії, готує напад на Остмарк (Австрію), Данію і Францію. Називають цього шваба "залізним канцлером", так любить дух казарми, залізо і кров. І попереджав приятель, щоб Федькович негайно надіслав рапорт, аби його остаточно демобілізували, бо через місяць може бути пізно: навіть відпустки офіцерам припинили. Під Відень стягують армії з усіх кордонів. У повітрі вже пахне порохом.
Він дивився зі свого місточка на бурхливу Путилівку, і його дедалі більше охоплював неспокій. У двері стукала реальність. Вона готова була порушити і те невеличке, що він мав. Коли люди перестають вірити в ідеал свободи, вони або вигадують міфи, або згадують уже вигадані. Однак тут не до цього. Треба йти на комісію з очима, писати клопотання, щоб його звільнили з армії. Треба рухатись. Годі споглядати життя із засідки. Німецькі поети-романтики гинуть один за одним тому, що досита забезпечені дворянськими маєтками. Він озирнувся на материн осідок. "А тут треба думати про хліб, думати про життя".
Дома він з жалем окинув поглядом "трибунал", завалений рукописами і книгами. На очах виступили сльози, коли взяв до рук стосик аркушів з перекладом "Слова о полку Ігоревім '. Під цим стосиком лежали армійські зошити з перекладом "Пісні про Нібелунгів". Він аж застогнав: так конче не можна жити. Усе пропадало в довершеному стремлінні та в недовершеності справ. І палило вогнем неопалимої купини — знову все покинь, іди.
Кривавая доріженька з Варшави до Відня, А хто ж її закривавив? Рскрутоньки бідні. Гнав їх цісар, иісаревич, цісарськая мати, Бо хотіли сиротами Польщу звоювати, —
заспівали, мовби глумлячись із нього, на Верховиковому уздвір'ї. Видно, знову там лимарська толока, готують збрую перед ходом в полонину. Співали задьористо, не до настрою пісні: кликали його з кобзою, та йому було не до товариства.
Смерть із нами, в кожному із нас... — десь у мозку народжувалася строфа, але й це він притлумив. Крізь вікно видншося озорене сонцем пасмо гір. Йому треба було туди, за гори, виходжувати документи, кланятися, просити, пропонувати гроші...
За обкутою бляхою брамою стрибнув у сідло. Гнідий нетерпляче переступив з ноги на ногу (видно, любив мандри), та Федькович, посмикнувши вуздечку, хвильку наслухав. Мати не покликала. Тоді в дорогу!
— Куди, Юре, знову оплатився в мундир? — запитав Верховик, видибавши до воріт.
— На явку, пане добродію.
— А тебе й досі не комісували? — щиро здивувався старий.
— Та ось готуються до війни з пруссаками. Не знаю, чи й удасться.
Верховик круто вилаявся і мовби знічев'я промимрив:
— Ач, степліло. Як серед літа, палить подих... Виходить, ти до Чернівців? Ну, то щасливо! Купи там якихось газет, аби напевне довідатись, чи війна. — І, на щось нарікаючи, зашкандибав на обійстя. Гамір там одразу стих, ніби людям заплішило роти.
Смерть із нами, в кожному із нас... Ні, щось інше:
1 мати синів не впізнала,
Що вернулись з полону. Він уже виїхав за Сторонець, далі чогось не в'язалося, то стиха сам для себе заспівав:
Ой Кошуте-угринчику, що хочеш робити? Чи з цісарем воювати, цісарнків бити? Коли хочеш порівнятись, то поможи Боже! 1 я прийду з ватагою та іі бити поможу.
В Усть-Путилі він переїхав місток через Черемош на галицький бік. Надвечір спішився в Тюдові біля корчми, почепив коневі торбину з вівсом, нашвидку перекусив за шин-квасом, щоб не чекати місця за столиком, знову перебрався на буковинську дорогу й вернувся ночувати до Розтоків (у селі не було мосту через річку).