Шіллер був єдиною людиною, яку не стомили німецькі традиції насильства, обманів і демагогії. Мені написали, що до вінця наших жандармських дивовиж рветься якийсь Бісмарк. Кажуть, що це не барон фон Штейн, отже, барикади не з'являться. Тим часом про народження нових Шіллерів не повідомляють. А ви знаєте, що ніщо так не послаблює сили, як бездіяльність, і ніщо так не доруйновує людські сили, як безплідність. Тепер розсудіть: наша прахристиянська справедливість умерла на пласі. Ніхто не закликає: іп гігаппоБІ33 — то й гільйотини не треба. Довкола прислухаються до тупоту кірасирських чобіт і допевнюються, що це не Наполеон веде на нас завойовників, що це наші звитяжні захисники, отже, дозволено солодко подрімати, щоб, уставши, набити шницлями шлунки. Бути солдатом, платити податі, тримати язик за зубами — ось пароль нашого брата: ми продукт крові і землі, усе наше і не наше стане нашим. Створимо собі які-небудь товариства одного дня та й будемо попивати свіже пиво, за нас думають, про нас піклуються. Фіхте вимагав для всіх людей і народів справжнього царства права? Нісенітниця! Гегель придумав якусь логіку протиріч як передумову розвитку природи і людського суспільства... Теж якась фантастика. А Шіллера ми витлумачимо як нам заманеться. Тільки ж ні і ще раз ні! Хто такий Шіллер для нас, німців, і для інших народів? Шіллер!..
"Боже! — зітхнув Федькович. — Навіщо ти так вчинив, що я все втратив? Тепер я не маю не тільки кого послухати, а й кому що мовити. З Нарівняком — лиш випити чарку, позгадувати рекрутчину і заспівати щось до сліз тужливе. Чому я караюся весь вік без провини? Нойбауер хоч має через що страждати. Він збунтував провінцію глухонімих і попівський мотлох. А я мучуся задарма".
Він з гіркотою думав, що взявся за багато справ, але нічого не довершив. Лессінг відкрив для німців Шекспіра. Він, Федькович, хотів було перекласти твори великого драматурга для свого народу, та прокляте, недолуге язичіє тільки спотворює ті шедеври. Знову писати німецькою? Шіллер писав про німців, переносячи місце дії в інші країни й інші часи. А йому писати про свій народ, переносячи дію в німецькі краї? Німці мають великих німців, і правду казав Кобилянський, що він їм не стане рівнею. Як недавній вбивця, мобілізований троном до походів на чужі народи, він так само, як Шіллер, навіть з більшим почуттям, бо від каяття та усвідомлення свого рабського становища, міг би закликати: "Обнімітеся, мільйони! Злийтесь в радості одній!" Ні. його голос не зазвучить з Дев'ятої симфонії, і нема притулку його мирній душі, нема волі його думкам, навіть у мріях немає для нього свободи. Не даровано тобі долею піднятися над собою ні на вершечок. Ти ніхто, Федь-ковичу! Ніхто!
...Хотілось би перекласти й "Пісню про дзвін", й "Орлеанську діву", і "Вільгельма Телля". О вибач, Шіллсре, я німий. Вибачте, смереки, ви розмовляєте людською мовою, а я людської не чув і не знаю. Обидва полюси моїх прагнень під вічною кригою. Світ не стає мрією, а мрія — світом, дорогий Новалісе34. Я лиш у смерті відчуваю оновлення, та, мабуть, в іншому світі теж залишуся ніким. Від друзів мене відірвали силоміць, а одиноким борцем не стану ні тут, ні там, як не став ним Клейст35. Твій тріумф закінчився в ту мить, коли ти був зачатий в утробі матері. Ти вмер, як усі її діти.
На жаль, Федькович зовсім не знав Генріха Гейне. Ернст Нойбауер, можливо, з якихось принципових чи власних мотивів не познайомив його з творами видатного поета. Жаль, що не читав Федькович зимової казки Гейне "Німеччина":
І, лиш на кордон приїхав я, Забилося серце щосили В ірудях моїх, і можливо також, Що й очі сльозу зронили. А що вже німецьку мову почув, Відчув себе чудно знов я, І це не інакше як серце мое З приємністю вмилось кров'ю. Малу арфістку я чув — вона Співала з теплим поривом І досить фальшиво,— але мене Своїм зворушила співом. Співала вона про кохання й сум, Про зречення н спіткання Вгорі, у кращих світах, де всі Зникають людські страждання. Співала вона про долину плачу, Де щастя шукати годі, Про світ, де плаває душа У вічній насолоді. Відречення пісню співала вона, Стару колисанку неба. Співають вони, коли плаче народ 1 дурня приспати треба... Та кращу пісню, пісню нову,
0 друзі, складу я вам нині:
Ми хочемо тут, на землі, створить Небесного царства твердині36.
Не знав він ще, на жаль, і Шевченкового:
Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте
1 вражою злою кров'ю Волю окропіте.
Він топився у каламутних потоках меланхолії: сильний — і майже немічний, збагачений досвідом та знаннями — й пригнічено-отупілий, багатий поверненою вітчизною — і до краю самотній, безрідний, безрадний, як немовля.
10 травня 1864 року
Відсвяткувавши Великодні, Семен Нарівняк від'їхав у Галичину. Він і слухати не захотів Федьковичевої ради лишитися в нього назавжди, хоч поет переконував, що запише йому весь маєток після себе, бо одружуватись не буде — другої Емілії на світі нема. Нарівняк сурмив кущуваті брови й сопів: він сам опікся, Федьковичевим сватом не пішов би навіть до тої превелеби — Емілії. Отож від'їхав — і ніби між чистою сторінкою та Вавилоном нічого не було.
З весною в селах з'явилися мандатори, колишні власники гірських угідь. І почалася війна всіх проти всіх, ба кожний куток був уже кимось зайнятий зі згоди громади і сільського віча. Одначе пани і паничі поводилися так, ніби реформи сорок восьмого не було і гуцулів досі не розкрі-пачено. Власники панщанних наділів у Сторонці зупинялися в Дашкевички. Федькович зачинявся у світлиці або втікав з обійстя. Дашкевичка потроху виходила "на сонечко", Юрій чув, як скаржиться, що жити їй лишилося менше, ніж пташці на кілку посидіти, а син не береться й за холодну воду. Не схаменеш його ні просьбою, ні грозьбою. Зухвалий, легковажний, живе як у тумані, виступає проти добрих звичаїв. Здавалося, що син чекає не дочекається, коли маму побачить на катафалку...
Тим часом між сонцем і місяцем по небу пропливали погрозливо декоративні хмари, над високими плаями гримотіли громи, а нетяма Водоріз потрясав кулаками, накликаючи дощу на долові царини. Нарешті домігся. Полилося повносилими гронами, і гронами сипалося дробовиння стукотів по дахах. Водоріз тільки в стегновій пов'язці стояв під дощем і вдячно дивився в небо, а коли дощ припинився, пішов по хатах канудити милостинюза-рібок. Путилівка несла на пожовклій хвилі ослизлі топляки і піднялась майже до місточка. На перекаті за садибою знову одірвало шмат пресованої сланцевої породи. Вода запінилась, зазеленіла, наче долили в річку трутизни.