Аліна сказала:
— Про любов... Перед високими словами я завжди— німію.
Знову була мовчанка. Нечаєнко вже хотів був підвестися і вийти до них, та Рюрик знову запитав:
— Ну?.. Що це ти?
— Хіба я щось сказала?
— В тім-то і річ, що нічого!
І тут вона вивела тоненьким противним голоском:
— Бідний папаша, нещасний папаша!
— Чого це він такий нещасний?
— Цезар. Тягар влади. Шапка Мономаха. А тут ще я.
Нечаєнко знав цей її тон — такі от викрутаси вона творила млосним півголосом, сховавши очі і ледь усміхаючись— так, що кожної миті могла б відректися: "Хіба я щось казала? Ви помилилися!.."
Через кілька вечорів Рюрик прийшов до них ще раз і, інтелігентно зводячи брови, попрохав Івана Гнатовича і Ганну Іванівну віддати йому Аліну на вічне взаємне щастя. Потім зайшов Олесь Погорілець. Почувши новину, він якось зів'яв, набряк утомою, непевно посміхнувся:
— Може, так треба?.. Дивно! А може, не треба? Чи як, Аліно?
Дівчина усміхнулася тихою своєю посмішкою і зітхнула:
— Дядечку Лель, ну хто, хто може знати, як т р е-б а ? — І за мить додала млосно-тоненько: — Жених і нбвіста замісили тісто!..
Вона не має характеру. Якась драглиста вдача. Та коли провалилася на вступних до інституту, пішла кранівницею у паротурбінний цех і працює собі. Не "золоті руки", але досить вправна. Рюрик уже заводив: при вашому, мовляв, авторитеті її в політехнічний візьмуть не зморгнувши. Нехай би почала з вечірнього, а там перейшла на стаціонар... Нечаєнко йому відказав:
— Нема нічого сумнішого, як жінка-інженер: сама мучиться і мучаться всі.
— Правда!—^^діла Аліна. їй була нестерпною еама думка лро пцфунники і зубріння.
Рюрик тільки зітхнув. Він був гарний, чорнявий, обличчя в нього було розумне і на нім усе до ладу: скульптурний ніс, густі брови, великий яскравий рот; навіть сталеві зуби Рюрика Корнійовича пасували до діяльної і цілеспрямованої його вдачі.
Він був завжди трохи замріяний, трохи піднесений над буденщиною і навіть над самим собою, через це і мова його лилася не просто: міг у розмові покинути слово недомовленим, щоб повернутися до початку речення і повторити щось найголовніше, а міг, швидко виголосивши фразу, вихопити з неї найсуттєвіші слова і вимовити їх ще раз — вагомо, виразно:
— Скільки разів ми з вами чули, Іване Гнатовичу, що ваша Н-800 неможли...— що наш із вами гігант неможливий! Минуло чотири-п'ять років, і от ми твердимо, як Галілей: а все ж таки вона крутиться! Вона крутиться.
Силове поле творчості жило і пульсувало, Нечаєнко спробував збагнути незрозуміле явище,— спочатку він його розтлумачував самому собі, але потім непомітно звернувся до уявної аудиторії, до Олеся Погорільця і його сина, до Рюрика й Аліни, він їм пояснював проникливо і сердечно:
— Любі мої, ви, хто усе своє життя робив парові турбіни,— а чи ви знаєте, що таке пара? Ви вважаєте, що це — вода у газоподібному стані. Ви не помиляєтеся!
Коридор вагона був порожній, простір за вікнами чорний, гудіння коліс заспокійливе. Нечаєнко ходив уздовж коридора короткими пружними кроками, часом спинявся біля вікна, пильно вдивлявся у ніщо і починав ходити знову. У нього ворушилися губи і здригалися брови. Широкі вилиці надали б його обличчю північно-азіатського вигляду, якби не очі — чорні жарини у круглих очницях під густими рухливими бровами. Коли б не сивина, він би не виглядав на свої п'ятдесят два.
Був він широкий у плечах і загалом кремезний чолов'яга, невисокий і меткий. Він закінчував свою промову-міркування:
— Так от, шановні мої, у новій нашій машині, в отій-о,— він тицьнув пальцем кудись у простір,— там щільність і температура пари досягають таких значень, що ротор — сталевий, кількаступеневий, стотонний ротор — під час роботи ніби сплив а^у парі! Сталь плаває у водяній парі. Свого роду невагомість. Ви мене чуєте? Цб важко збагнути, почувши уперше, але доведеться. Доведеться збагнути і звикнути до цієї думки, інакше ми не зуміємо обчислювати майбутні машини. Ви чуєте, Рюрику? Добрий шмат до вашої дисертації.
Перед ним не було стежини, і він звеселився душею, цей Нечаєнко, бо це була нова робота, вона означилася, дарма, що вона погрожувала висотати з нього усю силу, всю його снагу — він уже боровся...
Аліна тихо спала, відвернувшись до стіни, у неї була ніжна біла щока і виточений крупний ніс, Нечаєнко подумав, що влітку дитину слід послати до моря, а тоді сам себе увірвав: "Не послати — віддати Рюрикові, і нехай самі вирішують, коли й куди, а я хіба що дам грошей..." Крізь зачинене вікно сочився вітер, над доньчиним лобом тріпотіло пасмо. Нечаєнко щільніше натягнув униз шкіряну завісу, а тоді ще примостив перед її головою заслін із подушки.
Ліг, заплющив очі. "От кажуть: творча зрілість, творча зрілість, а думають: який ти вже старенький, Іване Гнатовичу! А я себе сьогодні почуваю точнісінько таким, яким був у двадцять п'ять чи, нехай уже, в тридцять років. Сивина — то лиш антураж, на те, щоб молодші першими здоровкалися. Та з віком я. таки трохи порозумнішав. А ще додаймо, що я тепер щоранку роблю велику зарядку з пружинним еспандером, а молодим — не міг. Не вистачало ні фізичної сили, ні сили волі, он воно як. Серця у грудях не почуваю. Людина починає старішати з тієї миті, як перестає розвиватися і вдосконалюватися. На жаль, із більшістю людей це трапляється у їхні кращі літа, а я себе ще й дорослим до пуття не відчув... Вже й Аліна доросла... Вже й Рюрик... що — Рюрик?.. Щось негармонійне... щось треба робити..."
Вони вийшли на перон харківського вокзалу. Навпроти щойно спинилася електричка з Чайки, натовп приміських мешканців, що поспішали на роботу, змішався із пасажирами ленінградського швидкого, і всі разом полилися у перехідний тунель.
Аліна йшла попереду і легко несла чималу валізу, хвиля русявого волосся погойдувалася на спині, погойдувалася картата спідниця у лад із її ходою, —може, трішечки незграбною,— трохи хлоп'ячою, і це зворушувало Нечаєнка.
Гомоніли навкруг нього люди, і ось черкнулися свідомості кілька фраз, вихоплених із натовпу:
— Вибухнула, кажу вам, що розверзло дах!
— Турбіна?! .
— А того повезли, одні кажуть, вдарило залізякою, інші — наче обпекло...