Стельмахи

Сторінка 2 з 5

Кониський Олександр

Скоро прочув Онисько, що Чепіги переносяться в сусіди до мого лісу — приходить до мене такий охмарений, суворий: погляду з землі не зведе. Я гадав, що поруб йому скоєно великий, і кажу:

— Мабуть, у тебе в гаю велика косовиця?

— Доки що — бог милував,— відповів він суворо,— а хто його зна, що далі буде: люде від себе злодіїв женуть геть, а ми їх закликаємо до себе в сусіди! Де се в світі видано, щоб отаких злодіяк — як Чепіженки — пустити окукоблюватися під самим лісом!.. Наче не відаєте, що вони стельмахи і живуть з краденого... Ось побачите, якого ви з ними лиха наживете: залізуть вони вам у печінки! Не вдержиться у нас в гаю ні дубина, ні березина; повикрадають на обіддя та на маточини.

Я усміхнувся собі в уса й кажу:

— Всього не викрадуть: ти ж стерегтимеш...

— Від таких чортів не встереже й сам найстарший чортячий старшина! Ні вже, пане, як собі знаєте: або я вам більше не лісник, або не буде моєї вини, коли Чепіженки стригтимуть ваш гай. Я кажу: не пускать, було, їх під лісом сусідити; не послухали моєї поради, самі тепер — як знаєте.

Став я доводити Ониськові, що, чи згодився б я на те, щоб Чепіги сідали хутором у мене під носом, чи ні,— їм про те байдуже, бо нема за мною права втручатися до них у справи; земля їх власна, і ніхто не може заборонити їм сісти на ній хутором. Але Онисько й слухати не хотів, своє твердив:

— Без вашої волі вони б не посміли; у них є інша земля на тім боці села,— от і нехай там таборують.

— А коли їм тут подобається?

— Бо тут зручніше красти: просто з хати полюй на спиці і на маточини. Мудрі голови у дияволових злодіїв! Тямлять — де вибрати місце на злодійське кишло: з двох боків болото, з третього — піщуга по коліно, ні приступу до них; сидітимуть безпечно, наче у фортеці.

Минуло років зо два: Чепіженки окукобились під моїм лісом, жили собі, майстрували над колесами, мого лісу, спаси-біг їм, не займали. Де вони добували собі потрібного дерева — не відаю. Онисько твердив своє: крадуть.

— А може, й купують,— кажу я.

— Коли б купували, так купували б у нас, а то їздять кудись за тридев'ять земель... Крадуть... Та біс з ними — аби наше було ціле. ч

Аж ось на третю зиму почалося справджуватися колишнє Ониськове віщування: щотижня коли не два, так три двойники, таких, що саме на обіддя, хтось і зрубає у мене в лісі. Онисько лютує:

— Се вони — оті кляті Чепіженки! На моє вийшло, казав: не давайте селитися під лісом. Сказано: звикне собака за возом — побіжить і за саньми.

— З чого ти знаєш, що то Чепіги?

— Більш нікому.

— Ти ж не підстеріг! Онисько аж зубами заскреготів.

— Коли б я їх підстеріг — ігі! Я б їх почастував льотками!

— А ти б навідався до них на хутір та никнув би в клуню; може б, по свіжому сліду й знайшов порубане дерево.

— Нехай їх огонь візьме! Не можна й до воріт до них підступити; завели цілу зграю такої лютої собачні, що й кишки виметає.

— Рушницю бери.

— Я й то без рушниці і не ступлю, та що вона поможе? Заким я прицілюся в одну собаку — останні мене з ніг звалять і на шматки рознесуть... Хіба б зібрати людей, старшину... /

— Ні, не підстерігши — не годиться ґвалтовно сором робити...

Час ішов; шкода в гаю не затихала; хоч як сочив Онисько, а не злапав злодія. Взяла мене досада, а Онисько просто озвірився.

Розпитую я у громадян: на кого вони гадають? Усі в один голос:

— Тут і гадати не треба: ніхто, як не Чепіги. Покликав я Івана Чепігу:

— Чув, Іване, шкода у мене в лісі?..

— Чув, та ще й шкода велика!.І яка отеє анахтемська душа! От коли б злапать: просто — налигач на шию та на суху осику!

— А ти, Іване, про своє слово не забув?

— Щоб по-сусідськи жити? Та нехай мене бог забуде! Я перший готов з Ониськом вартувати, щоб злапати того гаспидського злодія.

— Гляди, Іване, щоб часом не довелося тобі в сірка очей позичати.

— Та нехай мене зараз отут земля проковтне, коли я... Жінкою, дітьми заприсягну, що й нога моя у вашому лісі не була.

Балакаємо собі любенько, аж зирк — Онисько з двома чоловіками ведуть зв'язаного Венедикта Чепігу.

Іван сполотнів, зімлів, на ногах не встояв і, присівши, затрусився, наче з пропасниці.

Уночі хтось зрубав два граби на обіддя. Онисько, не кажучи мені ні слова, взяв старшину, сторонніх людей та на хутір до Чепіг саме в ту годину, коли Іван був у мене. В клуні, в сіні, витрусили мої граби.

— Що скажеш тепер, Іване? — спитав я. Іван німо дивився та трусився.

Я до Венедикта:

— Отак ти своє слово шануєш?

— Я вам, пане, ніякого слова не давав; то Іван вам присягався, а я тоді мовчав.

Іван прожогом схопився з ослона й крикнув:

— Не бреши, дияволе! Винись! Винись! — і з сим словом вхопив брата за груди й повалив на долівку до моїх ніг.

— Що ж його діяти? — кажу собі на думці.— Позивати — тільки час теряти; суд нехай і вдесятеро присудить мені за ті грабки, то що з того? Заплатити Чепігам ні з чого, а грабувати та цінувати — у мене духу не стане... Простить не можна: люде скажуть — пан дурний.

Глянув я на Ониська: очі у нього горять, наче у сіроманця, зубами скреготить.

— Простіть, пане, на цей раз, більш не будемо,— просяться Чепіги.

— Як-то можна прощати,— озвався замість мене старшина,— не можна прощать.

— А може, вони справді покаються,— кажу я.

— Не з тих вони, що каються; їх рід злодійський.

— Покаємось і закаємось, простіть,— просяться Чепіги, Я мовчав і ладен був простити.

— Я не прощу, ми не простимо! — суворо озвався старшина.— Пан за свою шкоду як собі хоче; нехай прощає, його діло, а я за крадіжку не прощу; на те я й старшина, щоб пильнував над злодіями та не давав їм чужим добром живитися.

— Ми піввідра могорича поставимо,— мовив Іван.

— Ми злодійського могорича не п'ємо,— відповів гордовито старшина.

— Як же ви їх покараєте? — питаю старшини.

— В дві руки шелягою їх! — озвався Онисько.

— Се вже наше діло... Громадським звичаєм осудимо їх.

— Під різки?

— Може, й під шелягу; в зуби їм нічого дивитися.

— Нехай вже його,— озвався Іван, указуючи на брата,— а мене ж за що? Я не крав.

— У вас одна душа! Як ви, пане, цінуєте шкоду?

— Та я... Біг з ними, коли каються, нехай на школу дадуть карбованця...

— Господь з вами, пане! — перебив мене Онисько.— За такі два грабки, кому й не треба, дасть п'ять карбованців.