— Ну то вже панська воля,— мовив старшина,— а за крадіжку наше діло; ведіть, хлопці, обох їх до волості та у хурдигу, а по обідах зберемо громаду.
Чепіг повели.
Старшина дав мені слово, що ні під різки, ні під шелягу Чепіг не положать.
Другого дня ранком треба було мені в село на базар. Ледві наблизився я до базару — чую:
— По дрова! По обіддя! По грабину!
Бачу: обидва Чепіженки з скрученими назад руками, у кожного на шиї теліпається по грудях чимале поліно грабини; два десятники ведуть Чепіг на налигачах, передує їм СІнисько, і всі троє, що сили є, іукають:
— По дерево! По обіддя! По грабину!
За Чепігами трохи не все село: глузування, регіт, наруга... З-поміж підлітків вискочить одно та до Чепіг, забігши спереду:
— Яка ціна на грабину? — й висолопить язика. За ним друге:
— Де купували грабину?
А далі цілим хором: "Чепіги злодії! Чепіги злодії!" Онисько підійшов до мене, спершу усміхнувся, а далі, глянувши на мою сувору твар, каже:
— Погляньте, який свербіж напав на Чепіг за те, що крадуть.
— Який свербіж?
— Подивіться їм за пазуху... То громада так присудила. Я швидше до Чепіг; Онисько розгорнув пазуху у Івана;
я глянув і жахнувся! Повнісінька пазуха була кропиви-джи-гушки; усе тіло під кропивою знялося пухирями. З очей у Чепіг котилися сльози.
— Чи ви не подуріли отеє? — голосно й суворо гукнув я на десятників.
— Громада так присудила,— відповіли вони.
— Паночку, голубонькуі — благали крізь сльози Чепіженки.— Згляньтеся на нас, змилосердіться, ослобоніть нас... Кропива огнем пече!
— Так вам і треба; то не кропива, то злодійство пече,— озвався чийсь голос.
— Годі вам! Не можна так знущатися з людей,— промовив я.
— Хіба вони люде? Вони злодії!
— Зараз розв'яжіть їм руки й повикидайте кропиву,— кажу до десятників.
— Нам сього не можна, не наша воля; нам велено провести їх тричі по селу.
Я сам розв'язав Чепіженкам руки: вони, витрусивши кропиву, кинулися терти землею попечене тіло, а люде навкруги їх реготали й глумилися...
Не минуло й місяця, як Онисько злапав знов Івана Чепігу на порубі й привів до мене. Венедикт прийшов виручати брата "з напасті".
— Може, й на сей раз простите? — підсміювався Онисько.— Прощайте: ваше добро не моє, та тільки я більш не слуга вам; шукайте іншого, такого, щоб покривав злодіїв.
Почав я усовіщувати Чепіг. Вони винилися, каялися, а нарешті Іван і каже:
— А розсудіть, паночку, ще й так: Чепіги — стельмахи, їм треба дерева, а дерева у них свого нема, що ж їм діяти?
— Купити.
— Купив би село, та грошей голо... А ви з двох дубків не зубожієте.
— А сором? Гріх?
— І сором, і гріх люде без'язикі; та ще й те сказати: яке се злодійство? Нужда закон переміняє...
— Кажеш — не злодійство? А що ж воно! Ліс не твій?
— Звісно, не мій, божий... Ви його не садили, не ростили.
— А земля чия?
— Земля ваша, так ми ж землі не беремо.
— Чия земля, того й те, що в землі й на землі.
— Простіть, паночку!
Не було у мене на думці прощати, але ще менше не гадав я позивати Івана або ставити його на суд у волості; треба було самому4прибрати кару, Я став на тому, щоб на цілу ніч замкнути Івана в комору. Іван мовчав.
— І мене, коли так, замкніть з ним,— кланявся Венедикт.
— Тебе нізащо, тебе не злапали...
— Вже ж — воля ваша,— мовив Іван,— а сам я не піду; що хочте робіть зі мною: у суд, в тюрму, під хлосту, на Сибір,— а в темній коморі сам не сидітиму, а закинете силою, так повішуся.
— Він, пане, страх як боїться пацюків, і завжди в темноті ввижається йому, що пацюки цілою отарою гризуть його.
— Так не в комору його, а в льох,— озвався Онисько,— в льоху ні на чому повіситься; там ні гвіздків, ні трамків нема.
— Ні вже, сього не буде,— мовив Іван крізь стиснуті зуби; очі йому налилися кров'ю, посатаніли; з тварі його і з движків було знати, що в комору він не піде, а коли закинуть його силоміць, він скоїть щось лихе.
— Коли так,— я тебе знов на суд громадський. Чепіженки знов у ноги мені; землю їдять, присягаються, що
довіку, до суду ніже єдиної гілки у моєму лісі не зрубають.
— Добре,— кажу я,— от же вам мій суд і присуд: коли ви впродовж двох місяців нічого не вкрадете' в моєму лісі — подарую вам на два стани обіддя; коли ще два місяці нічого не займете — подарую вам дерева на повних три стани коліс. Чуєте? Коли ж не додержите слова, жалкуватимете на себе.
Не скажу, що б воно вийшло з такого присуду: може б, я й відкупився був від злодіїв, але сталося так, що не минуло й місяця, як я продав свій хутір і зараз же вибрався з нього геть далеко.
Минуло день крізь день цілих десять років. Я про Чепіг зовсім забув, як забув і інші прикрості від сусід-селян.
Торік трапилося мені простувати через Чепіжин хутір. Се було надвечір у середу після клечаної неділі. Сонечко вже сховалося за гай, але через гущавину листви визирало жовтогаряче проміння його.
Порівнявшись з Чепіжиним хутором, я його не пізнав — так гарно він перемінився: замість трьох хатин тепер їх з десяток; скрізь добра огорожа, на всьому знати хазяйську руку й догляд; колишнього злиденного убожества й сліду нема! В дворі видко через плетінь кілька корів, та які рослі, ситі, вим'я трохи не до землі; біля двору величезний табун гусей. Під хатою на призьбі сидить сивобородий дід і лагодить улій.
"Або се не Чепіжин хутір, або Чепіги звелися і хто інший тут живе",— подумав я собі й спитав підводчика:
— Чий се хутір?
— Злодійський...
— Колись був Чепіжин.
— І тепер він їх; он же під хатою й сам Чепіга сидить; люде зовуть хутір злодійським.
Я придивився до того діда й пізнав Івана Чепігу; зараз з воза та до нього. Привітався. Іван пізнав мене і, радіючи, промовив:
— Де ви взялися, паночку? От не сподівався на васі Зайдіть же до двору та підночуєте у нас
До міста було ще далеко, коні підбилися, а попереду лежали піски; їхати потомленими кіньми проти ночі було незручно. Справді — лучче буде підночувати; коні спочинуть, напасуться з росою, а на зорі ми рушимо й холодком дістанемося до міста ще доки сонце не пектиме. Так і зробили.
Іван Чепіга вельми осунувся, зістарівся; твар жовта, наче воскова або шафраном вимазана.
— А де ж Венедикт? — питаю його. Іван розпачливо махнув рукою й відповів: