Скоро прочув Онисько, що Чепіги переносяться в сусіди до мого лісу — приходить до мене такий охмарений, суворий: погляду з землі не зведе. Я гадав, що поруб йому скоєно великий, і кажу:
— Мабуть, у тебе в гаю велика косовиця?
— Доки що — бог милував,— відповів він суворо,— а хто його зна, що далі буде: люде від себе злодіїв женуть геть, а ми їх закликаємо до себе в сусіди! Де се в світі видано, щоб отаких злодіяк — як Чепіженки — пустити окукоблюватися під самим лісом!.. Наче не відаєте, що вони стельмахи і живуть з краденого... Ось побачите, якого ви з ними лиха наживете: залізуть вони вам у печінки! Не вдержиться у нас в гаю ні дубина, ні березина; повикрадають на обіддя та на маточини.
Я усміхнувся собі в уса й кажу:
— Всього не викрадуть: ти ж стерегтимеш...
— Від таких чортів не встереже й сам найстарший чортячий старшина! Ні вже, пане, як собі знаєте: або я вам більше не лісник, або не буде моєї вини, коли Чепіженки стригтимуть ваш гай. Я кажу: не пускать, було, їх під лісом сусідити; не послухали моєї поради, самі тепер — як знаєте.
Став я доводити Ониськові, що, чи згодився б я на те, щоб Чепіги сідали хутором у мене під носом, чи ні,— їм про те байдуже, бо нема за мною права втручатися до них у справи; земля їх власна, і ніхто не може заборонити їм сісти на ній хутором. Але Онисько й слухати не хотів, своє твердив:
— Без вашої волі вони б не посміли; у них є інша земля на тім боці села,— от і нехай там таборують.
— А коли їм тут подобається?
— Бо тут зручніше красти: просто з хати полюй на спиці і на маточини. Мудрі голови у дияволових злодіїв! Тямлять — де вибрати місце на злодійське кишло: з двох боків болото, з третього — піщуга по коліно, ні приступу до них; сидітимуть безпечно, наче у фортеці.
Минуло років зо два: Чепіженки окукобились під моїм лісом, жили собі, майстрували над колесами, мого лісу, спаси-біг їм, не займали. Де вони добували собі потрібного дерева — не відаю. Онисько твердив своє: крадуть.
— А може, й купують,— кажу я.
— Коли б купували, так купували б у нас, а то їздять кудись за тридев'ять земель... Крадуть... Та біс з ними — аби наше було ціле. ч
Аж ось на третю зиму почалося справджуватися колишнє Ониськове віщування: щотижня коли не два, так три двойники, таких, що саме на обіддя, хтось і зрубає у мене в лісі. Онисько лютує:
— Се вони — оті кляті Чепіженки! На моє вийшло, казав: не давайте селитися під лісом. Сказано: звикне собака за возом — побіжить і за саньми.
— З чого ти знаєш, що то Чепіги?
— Більш нікому.
— Ти ж не підстеріг! Онисько аж зубами заскреготів.
— Коли б я їх підстеріг — ігі! Я б їх почастував льотками!
— А ти б навідався до них на хутір та никнув би в клуню; може б, по свіжому сліду й знайшов порубане дерево.
— Нехай їх огонь візьме! Не можна й до воріт до них підступити; завели цілу зграю такої лютої собачні, що й кишки виметає.
— Рушницю бери.
— Я й то без рушниці і не ступлю, та що вона поможе? Заким я прицілюся в одну собаку — останні мене з ніг звалять і на шматки рознесуть... Хіба б зібрати людей, старшину... /
— Ні, не підстерігши — не годиться ґвалтовно сором робити...
Час ішов; шкода в гаю не затихала; хоч як сочив Онисько, а не злапав злодія. Взяла мене досада, а Онисько просто озвірився.
Розпитую я у громадян: на кого вони гадають? Усі в один голос:
— Тут і гадати не треба: ніхто, як не Чепіги. Покликав я Івана Чепігу:
— Чув, Іване, шкода у мене в лісі?..
— Чув, та ще й шкода велика!.І яка отеє анахтемська душа! От коли б злапать: просто — налигач на шию та на суху осику!
— А ти, Іване, про своє слово не забув?
— Щоб по-сусідськи жити? Та нехай мене бог забуде! Я перший готов з Ониськом вартувати, щоб злапати того гаспидського злодія.
— Гляди, Іване, щоб часом не довелося тобі в сірка очей позичати.
— Та нехай мене зараз отут земля проковтне, коли я... Жінкою, дітьми заприсягну, що й нога моя у вашому лісі не була.
Балакаємо собі любенько, аж зирк — Онисько з двома чоловіками ведуть зв'язаного Венедикта Чепігу.
Іван сполотнів, зімлів, на ногах не встояв і, присівши, затрусився, наче з пропасниці.
Уночі хтось зрубав два граби на обіддя. Онисько, не кажучи мені ні слова, взяв старшину, сторонніх людей та на хутір до Чепіг саме в ту годину, коли Іван був у мене. В клуні, в сіні, витрусили мої граби.
— Що скажеш тепер, Іване? — спитав я. Іван німо дивився та трусився.
Я до Венедикта:
— Отак ти своє слово шануєш?
— Я вам, пане, ніякого слова не давав; то Іван вам присягався, а я тоді мовчав.
Іван прожогом схопився з ослона й крикнув:
— Не бреши, дияволе! Винись! Винись! — і з сим словом вхопив брата за груди й повалив на долівку до моїх ніг.
— Що ж його діяти? — кажу собі на думці.— Позивати — тільки час теряти; суд нехай і вдесятеро присудить мені за ті грабки, то що з того? Заплатити Чепігам ні з чого, а грабувати та цінувати — у мене духу не стане... Простить не можна: люде скажуть — пан дурний.
Глянув я на Ониська: очі у нього горять, наче у сіроманця, зубами скреготить.
— Простіть, пане, на цей раз, більш не будемо,— просяться Чепіги.
— Як-то можна прощати,— озвався замість мене старшина,— не можна прощать.
— А може, вони справді покаються,— кажу я.
— Не з тих вони, що каються; їх рід злодійський.
— Покаємось і закаємось, простіть,— просяться Чепіги, Я мовчав і ладен був простити.
— Я не прощу, ми не простимо! — суворо озвався старшина.— Пан за свою шкоду як собі хоче; нехай прощає, його діло, а я за крадіжку не прощу; на те я й старшина, щоб пильнував над злодіями та не давав їм чужим добром живитися.
— Ми піввідра могорича поставимо,— мовив Іван.
— Ми злодійського могорича не п'ємо,— відповів гордовито старшина.
— Як же ви їх покараєте? — питаю старшини.
— В дві руки шелягою їх! — озвався Онисько.
— Се вже наше діло... Громадським звичаєм осудимо їх.
— Під різки?
— Може, й під шелягу; в зуби їм нічого дивитися.
— Нехай вже його,— озвався Іван, указуючи на брата,— а мене ж за що? Я не крав.
— У вас одна душа! Як ви, пане, цінуєте шкоду?
— Та я... Біг з ними, коли каються, нехай на школу дадуть карбованця...
— Господь з вами, пане! — перебив мене Онисько.— За такі два грабки, кому й не треба, дасть п'ять карбованців.