Трохим. Чого б я туди поїхав? Сохвія Станиславівна устранила мене.
Меланія Григорівна. А коли б не встранила, то ти казав би на суді проти батька?
Трохим. Казав би все те, шо чув і бачив.
Меланія Григорівна. Стало бить, обвинуватив би батька?
Трохим. Як батько винен, то його суд сам обвинуватив би, а на допросі сказав би, кажу знов, все, що чув і бачив.
Меланія Григорівна. Проти батька?
Трохим. Я цього не зрозумію ніяк, що означа: "проти батька?"
Меланія Григорівна. Не розумієш? Розумієш ти добре!
Трохим. Ая вам кажу, що не розумію. Суд розбирає лихий вчинок і обвинувачує того, котрий його вчинив,— чи то батько, чи дядько, чи брат, чи сват...
Меланія Григорівна. Однаковісенько?.. Ух ти, безсовісний!.. Невдячний!..
Трохим. Взяли собі якусь привілегію користатись тим, що вони батьки, кривдить дорослих дітей, знущатись над ними, зневажать, бити, з двору вигонить, як червиву собаку; а діти повинні не тільки скорятись мовчки і терпіти наругу, а ще й почитувать й шанувать їх, бо вони батьки...
Меланія Григорівна. Авжеж... Так воно здавна ведеться.
Трохим. Не кожну давнину годиться поважать. Якесь умопомрачення!.. Батько на моїх очах зневажив людину, неповинне образив, а я мушу казати, що нічого не бачив і не чув? Бо то батько. Так по-вашому?
Меланія Григорівна. Іменно.
Трохим. Ні, це абсурд!
Меланія Григорівна. Що-о!
Трохим. Чепуха, ось що! Таке, що й купи не держиться!.. Не всякого батька можна поважать. Котрий батько клопочеться біля дітей, викохує їх, виховує, піклується за ними — той виповня свій батьківський обов'язок і такого не можна не шанувать. Коли ж, маючи достатки, заступа шлях своїм дітям, не дає їм допомоги осягнуть розумом більш знанніз, щоб вони потім змогли прийти на підмогу тим людям, котрі не мають сили сами здобуть ту освіту; коли він вигоне своїх дітей або примушує скорятись своїм химерним витівкам, то за віщо ж такого батька шанувать? Ви дивитесь на своїх дітей, як на підданих, рабів, невольників... а треба поводитись інакше...
Меланія Григорівна. Як же то інакше? Вчи, вчи матір на старості, повчай!..
Трохим. Доки діти малі, їх слід батькам повчать, виховувать, доводить до розуму; а коли вони зростуть, батьки повинні дать їм волю жить власним розумом. Коли я дорослий і мій розум веде мене на широкий шлях освіти і розвою, то хіба ви повинні заступать мені шлях?! "Сиди, мов, тут, не смій нікуди рипатись!.." Хіба я недоумок, що ви нехтуєте моїм розумом і потужуєтесь скорить під свій?.-. Сами ви і батько в вічі мені кажете, що я розумний і більш вашого вчений. За що ж наступаєте мені на розум? Це якась самодурість!.. Хіба воно повинно так бути?
Меланія Григорівна. Наші батьки так нас виховували і нас повчали так виховувать своїх дітей.
Трохим. Одначе ж ви не послухали ваших батьків: вони не оддавали вас ні до гімназії, ні до реального; а ви мене оддавали в реальне, а Фросю лагодитесь оддать у гімназію... Ведіть же те виховання і до кінця в такім напрямку; звертать ні набік, ні назад годі... Але це діло ми ще довго будемо з вами пережовувать, та не пережуємо... А ось що, ось зачім я до вас прийшов... мій хазяїн хотів геж прийти, щоб побалакать з батьком... А побалакать неодмінно треба, щоб уберегтись од лиха... Так чуєте, ось яка штука; умовте ви батька, щоб він не збільшував оренду на землю; хіба його розорить те, як він візьме карбованцем дешевше на десятині?.. Закупив кругом землі і щогоду підніма ціну на оренду; він же цим прямо знищує народ... Тепер проміж людьми шириться рем-ство. Чули ви, що подекуди коять з тими, що тиснуть людей?.. Краще б не накликать того лиха вам!..
Меланія Григорівна. Яке там ремство, хто це тобі казав?
Трохим. Я до людей ближче стою, ніж ви; до мельниці заходять усякі люди, і гомін лихий все збільшується...
Меланія Григорівна. Це ти чи не хочеш навернуть нас на розум твого хазяїна?.. . Ой-ой-ой, який розумний!.. Ач, завів моду якийсь спочивок давать прикажчикам у лавці,— в неділю та в празники; робочим теж якісь там вільготи... Прямо балує, псує народ!.. О, що воно загуркотіло? (Дивиться у вікно). Батько приїхав... Коли не хочеш з ним зустрічатись, то йдіи через мою кімнату та там у вікно вилізь...
Трохим. Ні, я вікнами ще ніколи не лазив і не полізу.
ЯВА 1
Кирпа (входить з шубою на руці). А, дорогий гість, несподіваний!.. Садовіться, зділайте милость!..
Трохим. Ми й постоїмо. Ви натомились в дорозі, то вам годиться присісти.
Кирпа. Я знаю добре й сам, що мені годиться! Мені годиться зараз вигнать тебе з дому,— ось що! (Вішає шубу).
Трохим. Я до матері прийшов, а мати тут така ж хазяйка, як і ви; вона мене до цього часу не вигонила, і доки не гнатимуть, я зостанусь.
Кирпа. Я тут старший, і моя у всім воля!..
Меланія Григорівна. Тобто, проживши з тобою більш двадцяти п'яти років, я в своїй хаті не маю ніякої волі?
Кирпа (здивовано) Це ж що таке? Що це за словеса, що це за глаголи, відкіля вони?
Меланія Григорівна. Ти не чув ще таких глаголів од мене?.. Коли тобі не болить, то ти не можеш так зробить, щоб і в мене не боліло!..
Кирпа. Ви як же це, вже змовились проти мене?
Трохим. Ніякої змови не було та й не буде. Навіщо та змова? Я прийшов провідать матір, бо чув, що вони занедужали...
Кирпа. Ти не лікар.
Трохим. Я син.
Кирпа. Чудовий син, на радість всьому мирові!..
Трохим. Годі... я не хочу вас дратувать, прощайте.
Кирпа. Ні, постривай!..
Трохим. А чого ще?
Кирпа. Поглузуй з батька, що його й з'їзд присудив на місяць в тюрму!..
Меланія Григорівна (сплеснула руками). Присудив?!
Кирпа. Ну, регочи ж!
Трохим. Не реготать, а сумувать треба; і не над тим, що присудив з'їзд, а над тим, що як то інший чоловік може іноді запалитись сліпою злістю до того, що ні в чім не повинну людину топче в болото, зневажа, опаскуджує неприємними речами! Аби тільки догодить своїй дикій помсті, він радніший розчавить живу людину, в багнюку затопить!
Кирпа. Стало бить, я винен?
Трохим. Кругом.
Кирпа. А вона?
Трохим. Ні в чім не повинна, ані на волос!.. Після того скандалу, який ви вчинили, я присогласив Яшку розказать все по правді. Він признався, що сам роздряпав собі ухо, бо думав таким вчинком збавитись од вчення... Збалували ви здорово Яшку, от що. Я його почав соромить і довів до того, що він гірко заплакав і дав слово більш ніколи такого не робить... Ви повірили Яшці і заплямили прилюдно чесне ім'я тієї людини, котра надрива грудину по цілим дням, вдовбуючи в голови таких лоботрясів, як наш Яшка, знання, щоб розбудить їх розум і навернуть його на путь добра та чесної праці.