— Я тільки думав, друже мій, що вам удасться перенести певну дещицю спритности та вправности з іншого вашого існування в існування джентльмена.
— Обидва мої існування пов'язує щось значно міцніше: деякі заощадження, дуже скромний поточний рахунок…
— Я в жодному разі не хочу ним скористатися.
— Ми вже якось візьмемо це до уваги при наших розрахунках. Є у вас при собі ручка й папір?
Він швидко обмацав свої кишені.
— Так, самописна ручка. Але паперу — ні клаптика.
— У мене є.
Я вирвав аркуш зі свого записника.
— Мені хотілося б подивитись на ваш підпис.
— Навіщо? Втім, як вам завгодно. — Сильно нахиливши ручку вліво, він накреслив своє ім'я й підсунув аркуш до мене. Цей підпис, навіть догори дригом, виглядав дуже кумедно. Він не закінчувався розчерком, а скорше починався з нього. Нижнє закруглене "Л" тяглося праворуч і, описавши дугу, поверталось назад, щоб, перекресливши себе, далі, вже в овалі, який утворився від цього розчерку, вузькими, нахиленими вліво літерами закінчити ім'я "Луї" і потім "маркіз де Веноста". Я не міг втриматися від усмішки, проте схвально йому кивнув.
— Підпис успадкований чи власного винаходу? — запитав я, беручи у нього з рук ручку.
— Успадкований, — відповідав Луї. — Тато розписується так само, але не так красиво, — додав він.
— Отже, ви його перевершили, — промовив я машинально, оскільки зосередився на спробі відтворити підпис, що мені, до речі, цілком вдалося. — Слава богу, я не зобов'язаний перевершити вас. Це було б навіть помилкою.
Тим часом я зробив уже й другу копію, на мій погляд, менш вдалу. Зате третя знову вийшла бездоганно. Я закреслив дві перші й подав йому аркуш. Він сторопів.
— Неймовірно! — вигукнув він. — Здається, ніби ви просто перемалювали його через кальку. А ви ще не хочете нічого чути про пронозливіть! Але я сам не такий уже незграбний, як ви гадаєте, й чудово розумію сенс ваших вправ. Вам потрібен мій підпис, щоб знімати гроші через циркулярно-кредитний лист.
— А як ви підписуєтесь у листах до батьків?
Він на мить спантеличився, але тут же зрозумів.
— Ну, звичайно ж, я маю час від часу писати старим, хоча б листівки. Що за молодець! Ви про все подумали! Дома мене кличуть Лулу, тому що я в дитинстві сам себе так називав. Ось як я це роблю.
Робив він це так само, як і повний підпис: елеґантне "Л", потім овал, що перехрещується з першою літерою, і всередині нього "улу" — косими маленькими літерами, з нахилом уліво.
— Гаразд, — сказав я, — з цим ми впораємось. Є у вас при собі хоча б декілька рядків, написаних вашою рукою?
На жаль, у нього таких не виявилося.
— Тоді напишіть, — попросив я, простягаючи йому чистий аркуш паперу. Пишіть: "Mon cher papa,[160] люба мамо, шлю вам свою подяку й вітання з цього прекрасного міста, яке стало вельми значним етапом моєї подорожі. Я захоплений новими враженнями й забуваю про те, що колись здавалося мені най важливішим у житті. Ваш Лулу". Щось на кшталт цього.
— Ні, саме так! Це просто прекрасно. Крулю, vous кtes admirable![161]
Дивовижно, як ви завиграшки таке складаєте.
І він, слово до слова, написав мої фрази прямими літерами, ледь нахиленими вліво й настільки ж тісно притуленими одна до одної, наскільки далеко розбігалися літери у мого покійного батька, але відтворити їх було також неважко. Зразок я запхнув собі до кишені. Потім розпитав його про слуг у замку, про кухаря, кухарчуків, про кучера, якого звали Клосман, про камердинера маркіза, тремтливого шістдесятирічного чоловіка на ім'я Радикюль і камеристку маркізи Аделаїду; зібрав точні відомості навіть про домашніх тварин, верхових коней, левретку Фріпон та мальтійську болонку маркізи — Мінім, істоту, що постійно страждає розладом травлення. Що далі велася розмова, то веселіше нам ставало, хоча ясність думки і здатність тверезо оцінювати речі в Лулу мало-помалу затьмарилися. Я здивувався, чому в його маршруті не передбачено Лондона. Виявилось, що Лулу добре знав його, бо провів там два роки як учень приватного пансіону.
— Проте, — сказав він, — було б добре додати до програми ще й Лондон. Адже тоді я міг би так легко зіграти штучку із старими й у розпал подорожі майнув би звідтіля до Парижа, до Зази!
— Та ви ж і не розлучатиметеся з нею!
— Правильно, — вигукнув він. — І це всім штучкам штучка! Це я бовкнув якусь нісенітницю, яку з вашою ідеєю годі порівнювати. Pardon. Від щирого серця прошу вибачення. Штучка якраз у тому й полягає, що я впиваюся новими враженнями і водночас залишаюся разом із Зазою. Подумати лишень, що я повинен дотримуватися обережности й не можу звідси розпитувати ні про Радикюль, Фріпона й Мініма, але водночас цікавитимуся ними із Занзибару. Зрозуміло, це не можна поєднати, проте якраз і відбудеться поєднання двох особистостей на великій відстані один від одного. Послухайте, Крулю, ситуація вимагає, щоб ми з вами випили на брудершафт! Сподіваюся, ви не проти? Коли я розмовляю сам з собою, я теж не звертаюся до себе на "ви". То вирішено? Вип'ємо з цієї нагоди! Твоє здоров'я, Армане, я хочу сказати — Феліксе, або, точніше, Лулу. Запам'ятай, ти не смієш запитувати з Парижа, як поживають Клосман чи Аделаїда, тільки із Занзибару! Інакше я візьму та й не поїду на Занзибар, а значить, і ти теж. Але байдуже, хоч би де я перебував, а з Парижа мені таки треба зникнути. Ти помічаєш, як ясно я мислю? Нам із Зазою треба вшиватися, о, я вже вживаю якісь шахрайські вирази. Хіба мазурики не кажуть "вшиватися"? Ну, та звідки тобі, джентльменові, а тепер ще й молодому панові з родини, таке знати! Треба оголосити домовласникові, що я виїжджаю, і те ж саме зробити з квартирою Зази. Ми переберемося до якогось гарненького передмістя — в Булонь або в Севр, і те, що від мене залишиться — чимало, звичайно, бо цей залишок буде із Зазою, — матиме інше ім'я, логіка вимагає, щоб я назвався Круль; так чи так, а мені необхідно вивчити твій підпис, сподіваюся, що на це спритности в мене вистачить. Там, у Версалі або деінде подалі, доки я подорожую, ми із Зазою зів'ємо собі гніздечко, щасливе й шахрайське… Але, Армане, я хочу сказати — дорогий Лулу, — він спробував якомога ширше розплющити свої маленькі очиці, — заради бога, дай мені відповідь на таке запитання: за який кошт ми з тобою будемо жити?