Переклав з німецької Євген Попович
БУДДЕНБРОКИ
Занепад однієї родини
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
– "Що це означає?.. Що це… означає?.."
– Ото ж бо, в бісового батька, c'est la question, ma tres chere demoiselle![1]
Елізабет Будденброк, що сиділа поруч із свекрухою на рівній, полакованій у білий колір і оббитій жовтою матерією канапі зі спинкою, оздобленою золотою лев'ячою головою, зиркнула на свого чоловіка – він примостився в кріслі поряд з канапою – і поспішила на допомогу маленькій доньці, яку біля вікна тримав на колінах дід.
– Тоні! – сказала вона. – "Вірую, що бог…"
Восьмирічна Антонія, тендітна, в сукенці з легенького мінливого шовку, ледь відвернувши миле біляве личко від діда, задумливо, напружено вдивлялася поперед себе блакитно-сірими очима і, мабуть, нікого в кімнаті не бачила; вона ще раз проказала:
– "Що це означає…" – тоді повільно: – "Вірую, що бог…" – далі швидко, вся прояснівши: – "… створив мене разом з усіма істотами", – і, раптом згадавши далі, опромінена радістю, духом виповіла цілий параграф, дослівно за катехізисом, за його останнім, виправленим виданням, яке щойно, року божого 1835, з'явилося з дозволу високомудрого сенату. "Коли вже зрушиш з місця, – подумала вона, – то почуваєш те саме, що взимку на санчатах, як з'їжджаєш з братами з Єрусалимської гори: всі думки вилітають з голови, і не можна спинитися, навіть якби хотілося".
– "А ще вбрання і взуття, – провадила вона, – їжу й питво, дім і подвір'я, жінку й дитину, поле й худобу…"
На цьому слові старий мосьє Йоганн Будденброк не витримав і зайшовся голосним, глузливим сміхом, що вже давно клекотів у нього в грудях. Він буїв радий, що може поглузувати з катехізису, і, мабуть, на те й улаштував цей невеличкий екзамен. Він почав розпитувати Тоні про її поле й худобу, поцікавився, скільки вона хоче за мішок пшениці, і сказав, що ладен почати з нею торг. Його кругле, вкрите легеньким рум'янцем, добродушне обличчя, – він не міг удавати сердитого, хоч би як хотів, – оточував віночок білого як сніг, напудреного волосся, що спадало жмутом на широкий комір світло-сірого сурдута, немов кіска. Йоганн Будденброк і на сімдесятому році життя не зрадив моди своєї молодості, відмовився тільки від галунів між гудзиками й великими кишенями, але жодного разу в житті не вдяг довгих штанів. Широке, подвійне підборіддя його задоволено спочивало на білому мереживному жабо.
Усі підхопили той сміх, найбільше з пошани до голови сім'ї; мадам Антуанета Будденброк, з роду Дюшанів, захихотіла достеменно так, як її чоловік. То була огрядна дама з великими білими буклями понад вухами, у сукні в чорну й сіру смужку і без жодних оздоб, що свідчило про скромність і простоту; в руках, і досі білих та гарних, вона тримала маленьку оксамитову торбинку з шитвом. Риси її обличчя з плином років якимось дивом стали цілком подібні до чоловікових. Тільки темні жваві очі своїм обрисом і кольором трохи виказували її наполовину романське походження; по дідові вона була з французько-швейцарської сім'ї, а народилася в Гамбурзі. її невістка Елізабет Будденброк, з роду Крегерів, сміялася чисто по-крегерівському: починала з чудного пирхання і притискала підборіддя до грудей. Як усі Крегери, вона мала дуже елегантний вигляд, і хоч не була красуня, проте її дзвінкий, розважний голос, її неквапливі, впевнені й лагідні рухи в усіх навколо будили почуття спокою й довіри. До її рудуватого волосся, викладеного в невелику корону, а за вухами завитого в буйні кучері, надзвичайно пасувала ніжно-біла шкіра, зрідка поцяткована дрібним ластовинням. Обличчя Елізабет, з трохи задовгим носом і маленьким ротом, мало одну характерну рису; між спідньою губою і підборіддям зовсім не було заглибини. Сукня її, з коротким ліфом, до якого пришиті були рукави з високими буфами, і вузька спідниця з легенького шовку в ясних квітках, лишала відкритою довершеної краси шию, перев'язану атласною стрічкою; на стрічці мерехтів аграф з великих діамантів.
Консул трохи нервовим порухом подався вперед. Він буїв у брунатному сурдуті з широкими вилогами і схожими на пляшку рукавами, що аж під зап'ястком щільно облягали руку. Вузькі, при самому тілі, штани пошиті були з білої матерії, що легко переться, і з боків прикрашені чорними стяжками. Підборіддя його впиралося в тверді комірці, обв'язані шовковою краваткою, що геть затуляла виріз строкатої жилетки. Очі він мав батькові: блакитні, пильні, трохи заглибоко посаджені, хоч, може, й мрійливіші; зате риси обличчя були поважніші й твердіші, горбоватий ніс різко виставав наперед, а щоки, що до половини заросли білявими кучерявими баками, були не такі круглі, як у старого.
Мадам Будденброк обернулася до невістки, стиснула їй руку і крізь сміх сказала, втупившись очима їй у коліна:
– Він завжди однаковий, mon vieux[2], правда ж, Бетсі?..
Вона вимовляла: "однакий".
Елізабет тільки мовчки посварилася тендітною рукою, тихо дзенькнувши золотим браслетом, тоді зробила характерний свій рух: провела пальцями від куточка рота до скроні, немов відкидала назад неслухняне пасмо волосся.
Консул сказав з ввічливою усмішкою, але й з докором у голосі:
– Тату, ви знову глузуєте з найсвятішого!
Вони сиділи в "кімнаті з краєвидами", на другому поверсі великого старого будинку на Менгштрасе – фірма "Йоганн Будденброк" купила його кілька років тому, і родина оселилась тут недавно. На міцних, пружних шпалерах, напнутих на рами вздовж стін, видніли широкі краєвиди, виконані в лагідних кольорах, так само, як і тоненький килим на підлозі, – ідилії на манір вісімнадцятого сторіччя; веселі виноградарі, працьовиті хлібороби, гарно пов'язані стрічками пастушки, що на березі тихого, мов дзеркало, озера тримали на колінах біленьких ягнят або цілувалися з ніжними пастухами… Майже на кожній картині все тонуло в жовтавій вечірній заграві – вона перегукувалася з жовтим накриттям на полакованих у білий колір меблях і з жовтими завісами на вікнах.
Як на таку велику кімнату, меблів у ній було небагато. Круглий стіл на тоненьких, рівних, скупо орнаментованих золотом ніжках стояв не перед канапою, а біля протилежної стіни, навпроти малої фісгармонії; на її віці лежав футляр флейти. Крім твердих крісел, симетрично розставлених попід стінами, там був ще тільки швацький столик під вікном та навпроти канапи – прегарний тендітний секретер, заставлений порцеляновими фігурками.