— А чиє? — хотів би пожартувати дядько Тилимон, але йому чомусь не жартується.
— Не знаю... Позичене.
Є лице в дядька Тилимона, й не позичене, а його, тільки якесь темне й сумне, мовби в павутинні, мовби його лице — в коморі, а сам дядько — надворі.
— Позичене, ха-ха-ха,— сміється, а лице зовсім не сміється, в сірому павутинні суму. І раптом: — Дурний
у вас Тилимон, ой дурний, бо віддав задурно тернову Нілину хустку, тепер жінка з'їсть мене без солі.
— Хустку віддав тернову Нілину? — жахається баба Ликора. — Задурно? Кому?
— Та одній старій жінці.
— За віщо? Якій жінці? І чого це ти старим жінкам надумав роздавати? Хіба Ніла сама не зносить,— уже сердиться баба Ликора.
— Тут одна ворожка прибилася до Овечачого.— Дядько Тилимон піднімає над спітнілою головою жовтого солом'яного бриля, досадливо чухає спершу маківку, далі потилицю. — Вгадує всяку всячину, а найперше — що кого чекає попереду, кому скільки ще залишилося на сонце дивитися та коли бог до себе покличе. А пристановисько ця ворожка знайшла собі в діда Нездійминоги. То я оце від них вертаю, зранку йду, липового цвіту нарвав по дорозі, бо вже нема куди квапитися.
— Що вже вона тобі нагадала? — від раптової печалі в баби Ликори губи аж наче обвуглюються.— Ой-ой-ой! Бачу, бачу, що вона тобі нагадала недобре щось. І за оте недобре ти їй віддав Нілину хустку?
— Віддав, бо наперед бере ворожка.
— Розумна, тому й наперед. А ти чоловік чи не чоловік, Тилимоне? За її негоже гадання міг би й відібрати силоміць.
— Краще б я не гадав!
— Еге ж, еге ж, за дурне гадання — та й Нілиною хусткою віддячив... Бачу, якийсь ти не такий, навіть липовий цвіт приніс...
Дядько Тилимон знову знімає жовтого бриля, знову досадливо чухає маківку та потилицю — і лише по тому йде, зсутуливши плечі.
— Горе, горе, — звуглілими губами шепоче баба Ликора.— Накликав дідько халепу на свою голову!.. Й чого ми з тобою, дитино, до річки не подалися вимочувати полотно, а затіяли коло хати? Коло річки він би нас не знайшов, а я б не чула й не знала. Ой, горе, горе нашому Тилимонові! Та ще й хусткою віддячив за своє горе...
Баба Ликора з дерев'яного корця поливає простелене полотно під осокорами. Зачерпне води з діжки чи з ночов — і поливає, зачерпне й поливає. Срібний струмінь довгим язиком лизне полотно — й згасне, лизне полотно — й згасне. А лице в неї лихе та недобре, наче аж шершнювате. Еге ж, наче його пообсідали шершні!
— Чого дармуєш? — озивається до мене.— Хіба в нас нема липи, нема липового цвіту? Ген ворок висить на ворині, бери ворок, лізь на липу і рви цвіт... Бач, Тилимон з гадання того та з жалю до себе такий добрий став, що й липового цвіту приніс...
Біля хвіртки-перелазу стара крислата липа гуде, як вулик, повний бджіл. Бо поміж листя й цвіту справді гудуть бджоли, мурашва, в'ються метелики, мерехтять прозорокрилі бабки. Ворок на довгій шворці, чіпляю через шию — й лізу у липовий вулик, що цвіте, пахне й грає соковитою, густою музикою.
Рву блідо-жовті кетяшки цвіту, прислухаюся та приглядаюся — й скоро вже сам почуваюся зрідні мурахам, бджолам, бабкам та метеликам: не бояться мене — і я не боюся їх. І я вже сам скоро підспівую щось, мугикаю, бринькаю губами в тому невмовкному хорі, в ворушкому співучому вулику.
Дивлюся вниз — і торопію: баба Ликора сидить на землі спиною до діжки з водою, підперла двома гострими кулаками лице, а лице в неї, лице... Як осіння зів'яла та зчорніла мальва — таке в неї зажурене лице!
І вмить — уже на ногах, бо Надьку Срулиху вгледіла за ворітьми.
— Надько, Надько,— квапиться до неї,— ти за ту ворожку чула, що в хаті старого Нездійминоги ворожить?
— Чула,— каже сусідка, спиняючись.— Сама не ходила до неї, а чула.
— Що ж вона ворожить нашим овечацьким? — цікавиться баба Ликора.
— Всяку всячину ворожить за хліб, за крашанки, за дрантя таке-сяке... Вгадує наперед, що з ким станеться.
— А назад угадує?
— І назад угадує, та кому те хочеться знати? Вже знають і так самі. А заглянути ж кортить наперед... Секлета ходила до ворожки, за курячі яйця наворожила здоров'я і сто років життя, і що син живий на фронті, воює, то Секлета вже не знала як дякувати... Й Одарці гарно погадала. Тож їй крижі ломить і колька в грудях коле, то обійдеться, ось тільки треба остерігатися усяких рудих, бо від усяких рудих порча для неї... Але ж мудра ворожка, та дурна! В того Нездійминоги баба клята, всі знають, а ворожка візьми й наворожи, що здоров'ям недужа, що дід свою бабу переживе ще й другу матиме... Ну, чули таке? Вже коли тебе пустили в хату, ворожиш за людське добро, то не можеш славно поворожити хазяйці, га? Це треба так розстроювати, що тебе за поріг виганяють?
— О, о, і я ж тієї самої співаю. Ворожити теж треба вміти. Бо що це таке? Як одному, то гарно ворожиш, а як другому, то вже зле. А чим воно перед тобою завинило, що ти йому зле ворожиш?
— Хіба вгадаєш тих ворожок?
— А може, може... — Баба Ликора озирається, чи ніхто не підслуховує, а потім шепче щось Секлеті на вухо. — Шу-шу, шу-шу...
— Та кажіть голосніше, бо шарудите, як миша в ковбашці( — гнівається Секлета.
— Та кажу, чи хтось нашіптує тій ворожці! Бо звідки знає все за наших овечацьких? Що в кого болить, хто в кого помер, та хто кому перейшов дорогу з порожніми відрами? Еге, є в неї вивідувачі та нашіптувачі. Як у всякому ділі.
— Не верзіть казна-що!.. Вона отак ото бере вашу руку — із руки зчитує.
Секлета йде собі, а баба Ликора завмирає оторопіло, далі кличе мене з липи:
— А йди-но сюди! — Й коли я квапливо спускаюся з липи, тримаючи на шиї ворок з липовим цвітом, соває мені під носа свою долоню: — Ану прочитай... До Біблій ти вже мудрий, щоб дерти на шмаття, еге, то прочитай, що тут написано.
Бабина вузька долоня — як темний зів'ялий листочок, помережаний жилками, цяткований жовтими зароговілими мозолями. Цей зів'ялий листочок долоні пахне полотном, яке вона сьогодні вибілює в ранковій воді, пахне річковою водою, пахне кропом, який зривала в куліш. Я пильно вглядаюся в долоню, а баба Ликора терпляче жде, бо сама ж неписьменна. Але ж і чудна: гадає, коли деру Біблію та розмальовую сторінки уламком хімічного олівця, то вже й грамотний.