— Гм...—замислюється баба Ликора, й лице її ще дужче запавутинюється, гасячи усмішку.— Мовби почув, що ми до нього йдемо...
А я собі потай міркую: мабуть, справді почув, раз баба Ликора каже, але чому ж йому було звіюватися з хати? А може, як отоді подався десь у Нову Греблю, чи в Шамраївку, чи в Забару — то й досі?
Врозкидь на обійсті — дубові одземки, мовби чиїсь міцні зморшкуваті лоби випинаються з землі. Баба Ликора на такий одземок ставить принесений вузлик, розв'язує.— і скоро на цьому одземку простелює вишитий рушник, на рушник з лагідною побожністю кладе круглий буханець, що спалахує сяйвом на сонці, проміниться пахощами. Милується на буханець, а потім сердито каже:
— Таке наварнякала! Ну й Горпина, язик у неї — мов пуга з клоччя. Щоб оце Прокопа Дудки не було, га! Може, віється по світах, це правда, а щоб на світі не було!.. То чого ж ми до нього прийшли, га?.. Я так довго збиралася — й нате!.. Щоб оце Прокіп не почув, що ми в гості до нього...
Обертаюся кругом, наче сподіваюсь побачити Прокопа Дудку, що ось-ось вигулькне з зелених хащів, та його ніде не видко, і я питаю:
— А як він почує?.. Почує, як хліб пахне?
Баба Ликора спершу супиться, та зразу ж і розгодинюється на лиці:
— Авжеж, почує, бо хліб славно пахне... Скрізь чути.
— І в Забарі, і в Шамраївці, і в Вівсяниках чути?
— А ти ж думав! Скрізь... Бачиш, навіть бджоли почули.
Бджоли справді почули, прилетіли від лип, в'ються над буханцем, який їм, либонь, видається за сонях у буйних пелюстках, присідають на його рудо-вогнистий цвіт, наче хочуть тонкими хоботками набрати меду.
— І Прокіп Дудка має почути, хоч і далеко десь. Бо я йому ще ось яку славну обнову принесла.
Баба Ликора лізе рукою за пазуху, де вона часто ховає всяку всячину, й дістає звідти полотняний згорток, стріпує згортком — і раптом перед моїм зором постає снігової білини полотняна сорочка, яка наче молочним шумовинням береться на сонці.
— Славна? — питає.
Чоловіча сорочка справді славна: куценький комі-рець-обідець на шиї вишито хрещиком, так само хрещиком цяцьковано широкі груди, й на рукавах цвіт-виши-вання.
— Так він же не зодягне! — виривається в мене.
— Як то не зодягне?
— Бо він страшний! Бо він такий страшний, що в нього сорочка — як земля!
Баба Ликора торопіє від почутого, а потім каже:
— Е-е, не вкрадуть його сороки, не вкрадуть, коли в таку вишиванку зодягнеться.
— Та не зодягнеться, хресійбо, не гріх, що забожився! — аж кричу.
А сам собі міркую: і чого це баба Ликора таку гарну сорочку принесла якомусь навіженому Прокопу Дудці, якого боїться і від якого всі тікають, бо він таке всім набалакує, таке набалакує! Бачиш, дядькові Тилимонові не понесла, хоч для нас в Овечачому нема дорожчого дядька. І жита змолола на жорнахг і тісто вчинила, й хліба спекла, — найкращого буханця з-поміж інших вибрала. І голову змила, від сивого волосся хмелем пахне. І вирядилася в убрання, яке в скрині береже про смерть. Не інакше, як хитро-мудро надумала піддобритися. Ось тільки з якого дива?
Баба Ликора тримає біля грудей вишиту сорочку, жде, наче ось цієї миті Прокіп Дудка, спираючись на костур, ступить на своє обійстя. І мимоволі я оглядаюся: де ж він, де? Аж диво, що нема, коли баба ось так чекає впевнено.
— Це ж він прощається з білим світом,— стиха каже баба Ликора так, наче вона говорить до похиленої
хати-куреня, чи до лип у бджолиному гуді, чи до ластівок, що в'ються над головами.— Сорочка на ньому справді така, як земля. То хай би прощався в чистій, у празниковій.
— Де ж ви взяли таку гарну? — питаю.
— А сама вишила.
— Для кого?
— Та чи знаю, для кого? Вишила — й годі, поклала в скриню, там сорочка місця не залежала. А тепер хай буде для Прокопа.
Хіба не чудна баба Ликора? Чудна — ще й добре: вишила чоловічу сорочку невідь-кому, а тепер от надумала Дудку ощасливити, бо він з білим світом прощається, аби людей не лякав у своїй, що наче з землі.
О, ще й мугикає сухим голосом, наче терниця поскрипує:
Майданчики, окаянчики,
да гірка ваша доля,
що не вмієте хліба-солі
їсти да з чорного поля...
Чогось я гніваюсь на бабу Ликору, а чому — й сам не відаю. І голос її деренчить, і пісня — справді, наче з клоччя пуга. І на простеленому рушнику буханець хліба видається дивним. Погасло свято в моїй душі, бо хіба ж на таке гостювання я сподівався? Хіба ж це гостювання? Ха — майданчики, окаянчики!..
Баба Ликора кладе ласкаву, теплу долоню на мою голову — й гасить мій гнів.
— Це ж Прокіп Дудка прощається з уєіма, каже всім правду... Ту правду, що таїв так довго за душею... Хотілося, щоб він і зі мною попрощався, сказав, у чому я завинила...
— Таж нема його, сказала ж тітка Горпина, — озиваюся якомога лагідніше.
— Нема? Десь є, не може бути, щоб не було... Може, десь душечка його жива неприкаяна біля хати побивається... Душечка ще довго скімлить і побивається біля хати, як чоловіка не стане, отак-то.
Баба Ликора бере хліб на рушнику, пригортає вишиту сорочку до грудей.
— Занесу в хату, зоставлю там.
Вона йде в хату-курінь, а я нишкну й зіщулююся, озираючись довкола: може, коли справді нема Прокопа Дудки на світі, хоч душечка його в'ється поблизу? Не видно, лише вітрець пробіг по липі.
Може, і я в чомусь завинив, а Прокіп Дудка не встиг сказати мені?
Літають ластівки, гудуть бджоли в липах, листя ледь перешіптується, наче щось знає і каже, але що, що? Хутчій би вже баба Ликора вийшла надвір, бо мороз дере по спині...
ВОРОЖКА
Сьогодні дядько Тилимон уже так тягне свою скалічену криву ногу, вже так тягне, аж душа терпне від жалю до нього.
— Ликоро, ось тобі нарвав липового цвіту, — каже, спиняючись на подвір'ї й кладучи на траву торбу з липовим цвітом.
Полотняна торба п'янко пахне, дві бджоли вмить прилетіли і вже гудуть над нею.
Ми з бабою Анкарою вчора й ниньки наносили від річки відрами воду, налили в дерев'яні ночви — й вибілюємо полотно. Простелене під осокорами, полотно біліє двома іскристо-мерехтливими стежечками, протряхаючи від води і вбираючи сонце. Полотно схоже на шумовиння молока, що проллялося — й не розтікається.
— Тилимоне, ти ще ніколи не рвав для мене липового цвіту. Хіба я сама не нарву на зиму? Хіба в нас нема свого липового цвіту? — спроквола відказує баба Ликора і, приглянувшись до нього, тривожиться: — Що з тобою, бо на тобі лиця нема... Якесь не твоє.