Господи, як солодко пахне хата випеченим хлібом!
І ні про що більше не годен думати, тільки про випечений хліб. Здається, що ніколи не кортіло так пучкою вщипнути рум'яну шкоринку, спершу понюхати, а вже потім торкнутися губами й не так, може, навіть з'їсти, як поцілувати жадібним, спраглим поцілунком.
Зрештою, з хати чується кличний бабин голос — і я прожогом біжу на той давно очікуваний голос, наче на пожежу.
На ослоні, на простеленому рушнику, притулені до поточеної шашелем дерев'яної спинки ослона, в ряд стоять сім буханців. Сім золотих буханців. Навіть не полічивши, я чомусь твердо знаю, що їх таки сім. Світячись вогнисто-рудими випуклими верхами, де-не-де в біло-воскових шишках, змащені курячим жовтком так, що його шкаралупка поблискує глухуватим світлом, а де-не-де й повідставала, сім буханців щасливо та весело дивляться на мене в семеро великих, широко розплющених очей.
У поглядах цих сяє така щира, така весела любов, що я так само всміхаюся їм з любов'ю, боячись під-ступитися ближче. Боячись підступитися ближче, наче вони злякаються якогось мого необережного руху, зірвуться з ослона сліпучими жар-птицями — й вилетять з хати через відчинені двері.
Переводжу, нарешті, погляд з буханців на бабу Аи-кору — й не впізнаю...
Це вона чи не вона?
В першу мить здається, що це не баба Аикора, а хтось інший, дуже схожий на неї... Та ні, таки баба Ликора, тільки якась — помолодшала й погарнішала, повеселішала й пощасливішала. Навіть чимось схожа на оті випечені її руками золоті буханці! Може, тішиться й не натішиться таким вдатним хлібом? А тому-то й озула черевики, в яких ніколи не ходить, а тільки в скрині тримає. І спідниця на ній зі скрині, й вишита блузка, й корсетка, й разок намиста на шиї — все те, що вона тримає на смерть. А коси... А коси її попухнастішали, не схожі на витіпані мички, й пахнуть хмелем та якимось зіллям, як то коси, буває, пахнуть в овечацьких дівчат.
І в очах її — лукаві бісики, й губи її блищать, наче молодий любисток.
Я вже забуваю про чародійні буханці на ослоні, а дивлюся на бабу Ликору, бо вона справді таки ще чародійніша за кожен із семи спечених, полумінких буханців.
— Їж, їж,— каже, відрізаючи велику скибку хліба чи не від найрум'янішого буханця.
Скибка така велика, розсипчаста й духмяна, що беру її в руки — і боюся піднести до рота: баба Ликора по так багато ще ніколи не вділяла мені. Що ж з нею сталося? Куди вона так нарядилася й голову змила? А таки неспроста нарядилася, неспроста змила голову, отже, чи гостей чекає, чи в гості збирається.
— Хоч би вмився та причесався...
Миттю вмиваюся, причісуюся, обома руками хапаю залишену на столі скибку, наче хтось міг там її вкрасти, й ми вже йдемо. Баба Ликора несе чималий вузол, з якого пахне свіжий хліб. Так і кортить почути від неї, куди ж ми рушили через село — до дядька Тили-мона з Марією, може? О, так хочеться побачити Фросю, так хочеться! А може, у Вівсяники до тітки Мартохи? Бо тільки єдиний раз навідувались до неї. А може, до діда Танаса Нездійминоги? Е-е, таки не до діда Танаса, бо в нього клята баба, люта на язик, з нею баба Ликора чомусь не мирить. І чого б це до нього так виряджатися та волосся змивати з хмелем?! Та й мені б не сказала причісуватися...
Та хоч би куди йшли — однаково свято, однаково наче янголи у моїй душі співають божественним хором і в сурми сурмлять!.. Ще б янголи не співали, ще б у сурми не сурмили, коли скибка хліба така смачна, хай би ніколи не кінчалася...
Господи, а куди ж це баба Ликора звертає з дороги? За тином з потрощених кілків та з мочуленої ветхої лози — блекота й лопухи, бузина кущами, лобода й щириця. В цих хащах видніє хата не хата, курінь не курінь, а поряд — запала в землю шопа без дверей. Далі, либонь, стояла клуня, тепер від клуні стримить кілька перехняблених стовпів і зяють дверні одвірки. Дерев'яний журавель над колодязними цямринами: журавель обвис переламаним крилом, яке ніколи вже не полетить, а цямрини сіріють ребристою руїною.
Дві-три старі липи на краю обійстя поспліталися квітучими кронами, а внизу під ними трухлявими грибами — розвалені вулики.
Довкола так, наче тут у давнину пройшов Мамай, залишивши отаку пам'ять про себе на пострах нині живущим і тим, що житимуть завтра.
— Прокопе! — озивається баба Ликора, озираючись довкруж, і обличчя в неї радісне, мовби на поклик ось-ось має появитися хазяїн.
І тут я здогадуюся: та це ж ми прийшли в гості не до когось, а до самого Прокопа Дудки! До старого діда, що так довго мовчав-мовчав, хоч у молодості мав лункого басюру, а тепер от знову забалакав. А тепер от знову забалакав, гнівно виповідаючи овечаць-кому люду всю правду, якої назбиралося за багато років у його душі. Усі бояться Прокопа Дудки та його правди, всі намагаються розминутися з ним, бо почув свою смерть — і мало що набалакає перед своєю смертю, коли вже не тільки людей не страшно, а й сирої землі. І баба Ликора була злякалася, ховаючись від знесамовитілого діда в своєму хатньому закапелку, а тепер от сама навідалася до нього? Та ще й вирядилась, наче дівка на гулі? Та ще й вузол з гостинцями принесла?
Хай мене грім поб'є, коли я щось тямлю!
— Прокопе! — знову озивається баба Ликора клично-медовим голосом.
І я не впізнаю цього її клично-медового голосу: он який, виявляється, солодкий голос до пори до часу таїла в грудях.
Марно пождавши відповіді, баба Ликора зникає в хатині-курені, а що в сінях темно, то її начебто ніч ковтає — глуха ніч посеред білого дня. Зіщулившись, очікую, що ось-ось з мороку сіней вигулькне Прокіп Дудка, але перегодя боком через вичовганий поріг перевалюється баба Ликора, й усмішка її — наче сірим павутинням заснована.
— Не видко десь... Де ж це він, га? Недужий, то мав би гнізда триматися.— І через тин питає в якоїсь голови, що майнула білою хусткою в блекоті: — Горпино, ти часом не бачила Дудку, бо не видко ніде?
— Дудку? Якого Дудку? — озивається біла хустка.
— Чи ти вже й Прокопа Дудку забула!.. Ще ж не вмер, а живий.
— А Прокопа Дудку?.. Десь по світах віється, либонь, раз живий,— відказує за тином біла хустка Горпина та й іде собі.— А може, й нема вже йрго, хто відає...