— Що вичитав? — питає.
— Та тут... нічого не написано! — бурчу.
— А-а... до школи не ходив— ось і не вмієш читати... А чув? Ота ворожка вміє і знає. Чув? І не бреше. Ну, добре, добре, я вже нажилася, мені однаково — чи завтра чи позавтра в сиру землю. Але ж ти... Що тебе жде?
Її сухі, як штурпаки, руки обвивають мою шию, і її колючі губи тицяються біля вуха.
— Пустіть,— прошуся, бо не звик до таких жалощів.— Ще побачить хтось...
— Нарвав трохи цвіту? Висип до Тилимонового, а в ворок назбирай курячих яєць... Бо хто ж подумає про тебе, як я не подумаю.
Баба Ликора з дерев'яного корця поливає полотно під осокорами, а я притьмом нишпорю в сінях, у клуні та в бур'янах, визбируючи курячі яйця. Зоставивши хату з відчиненими навстіж сінешніми дверми (хто в нас що візьме, коли в хаті все голе — ослони, стіл, тапчан, лежанка, долівка!), скоро вже йдемо з бабою прудко, аж порохно хмарою в'ється довкола нас.
Ще не знаю, куди йдемо, але здогадуюся. Але здогадуюся, раз у раз позираючи на бабине кощаве лице, що стало урочисте й таємниче. І, либонь, лице в мене також стає урочисте й таємниче, і я чомусь остерігаюся, щоб ніхто зараз не побачив мого лиця.
— Ану стій! — раптом злякано шепоче баба Ликора, й ми з нею вмить ховаємося за старою трухлявою вербою, що згорбилася над шляхом.— Нехай пройде...
— Хто пройде, хто?
— Цс-с-с...
Перегодя краєчком ока визираю з-за верби й ген-ген упізнаю довгу, як пужално, постать поліцая Корнія Потуги, що зникає за деревами.
— Хай іде, а то ще наврочить,— бубонить баба Ликора, й ми виходимо з-за верби.— А то хочу погадати у ворожки, скільки йому ще зосталося жити, цьому іродові.
— Й ворожка вгадає? — вражено питаю.
— Поворожить — і вгадає.
Захоплено поглядаю на бабу Ликору: вона знатиме про Корнія Потугу таке, чого ніхто не знає, чого він і сам не знатиме. Вона володітиме таємницею його життя— що й коли станеться з овечацьким поліцаєм.
— Й не признаєтеся йому? — виривається в мене.
— Чи я дурна признаватися, дитино? — Й недобрий усміх зміїться на її губах-павутинках.— Скажу, а він і метатиметься мені ж таки за моє знання.
— А чому? Хай би віддячив!
— Еге ж, віддячить... Ой, хлопче, хлопче! Не знаєш ти людей, а найдужче — овечацьких... Так віддячить, що не вичухаєшся.
Думаю над почутим від баби Ликори — й не годен втямити. Якась велика загадкова таємниця в її словах, і хоч лобом бийся в слова — не доб'єшся до таємниці...
Якась жіночка мала, мов котигорошок назустріч котиться, коси на голові в неї мовби глиною білою вимащено, і брови також білі, наче двоє розлетистих пташиних пірець. Гострі зіниці світяться скалками золотої соняшникової олії, що розтеклася по воді.
— Христе! — сплескує руками баба Ликора. — Мені казали, а я не вірила, що ти посивіла за одну ніч.
— Посивіла, посивіла,— жебонить струмок тихого голосу.— Ввечері лягла спати чорна, як галка, а проснулася в молоці сивому.
— Отак Антон твій приснився?
— Отак Антон приснився... Сплю в коморі, а він у комору приходить перед досвітком — і в усьому білому, навіть бриль на голові білий. Бачу, косу шукає, рукою по стіні все нишпорить і нишпорить. А коса висить на кілочку. Хочу, каже, піти сіна вкосити, щоб тобі на зиму було для телиці, бо вже ніколи не прийду більше. Чом же ти не прийдеш більше, питаю, чом же ти не накосиш більше, питаю. А він усе нишпорить долонею по стіні, а я як придивлюся до нього — боженьку, та ж він сліпий! Це ж він сліпий додому прийшов з війни, щоб накосити сіна. Знаться, нема його в живих. Проснулася в сльозах, мацнула рукою, а коса й висить на стіні, тільки він не зумів знайти.
— Всяке приверзеться вві сні,— баба Ликора на те.— Ходімо до ворожки, хай вона тобі поворожить на Антона. Я ось на свого хлопця хочу поворожити, яєць узяла, може, за яйця добре поворожить. Хай скаже, від чого берегтись йому, бо такий урвитель, що жди, аби не вскочив у якусь халепу... Може, й тобі поворожить добре, не мучитимешся.
Жіночка сива, котигорошок сумно-золотоокий, замислюється такою тужливо-безпросвітньою мислею, що душа моя в'яне від щемкого співчуття.
— Не піду,— зітхає.
— А чом? — дивується баба Ликора.— За мої ж крашанки... Удвох...
— А може, то лише сон, га? — Й дивиться так жалісливо, наче просить: ну, скажіть, що тільки сон, скажіть! — А ніч спливла, то й сон сплив...
— Еге ж, верзеться всячина,— спроквола згоджується баба Ликора.
— Про сон усяке можна думати,— жвавішає білоголова Христя.— А коли ворожка наворожить — де подінешся від її ворожіння? Хоч круть, хоч верть, а в черепочку смерть. Уже тоді ніякої надії. Сни збуваються чи не збуваються, а ворожіння — ой страшні, ляжуть жорнами на груди —не зсунеш.
Баба Ликора у відповідь на почуте квасніє стуманілим зором і мовчить, наче язика проковтнула, а перегодя:
— Таж кажуть, що слово її правдиве.
— А може, я не хочу її правди! — скрикує сива жіночка Христя, наче сердиться на нас.
— Як то?
— А так, не хочу — й край.
— Така ласкава з вигляду Христя, ця жіночка-коти-горошок і гнівається якось ласкаво, по-доброму — та й іде своєю дорогою, а ми рушаємо своєю.
В баби Аикори чомусь ворушаться тонкі губи, схожі на корінці польового пирію, виверненого плугом з землі й висохлого на сонці. Наче пирієм її сухих губів перебирає вітерець. Щось вона каже-шелестить беззвучно, але не втямити, що саме. Гнівається, сама з собою свариться.
Вже не так далеко до хати діда Танаса Нездійми-ноги, а там — і ворожка чекає на нас. Яка вона? Може, така, як баба Весна? Е-е, ні, зовсім інша, зовсім не схожа, нема таких ні поміж овечацьких, ні поміж ново-гребельських, ні поміж; вівсяниківських. Либонь, така може тільки приснитися. Й мені страх як цікаво, і я вже вглядаюся вперед — чи не вгледжу на обійсті в Нездійминоги?
Знагла баба Ликора забирає в мене ворочок з курячими яйцями:
— Ану віддай!.. Не підемо!
Чи не шкода їй стало віддавати курячі яйця за ворожбу? А баба Ликора несподівано схиляється, обсипає сухими колючими поцілунками мою голову, щоки, шию. Дерка її, наче терпуг, щока мокра від сліз.
— Перехотілося! Не хочу! — шепоче.— Хай господь милує.
— Та ходімо,— прошу,— хай поворожить.