Співочі товариства

Сторінка 10 з 19

Винниченко Володимир

Тихенький. Знаєте, панове, мені здається, що краще, благорозумніше всього розійтись. Публіка все одно, видно, сьогодні не збереться. А ризикувать даремно не варто.

Кіндрат Пилипович. Ге! Злякався, хлопче?

Тихенький (образившись). Не злякався, а просто благорозуміє.

Кіндрат Пилипович. Та я розумію, жартую.

Секлетія Лазарівна. Та так, мабуть, панове, й зробимо. Хтозна, що то за фігури. Краще подалі од зла. Та й рішать нема чого, власне. Просто до діла, та й годі. По-менше балачок: це гріх наш, ми багато балакаємо.

Захар Назарович. Так, панове, але все-таки... Якось, той... Я трохи не розумію... Звичайно, я не можу судити, але мені здається, що слід би все-таки якось порішити вже... Якусь таку організацію, чи як там... Думав, сьогодні щось вияснимо... А от не зійшлись.

Кіндрат Пилипович. Ге! Це у нас такий звичай!

Захар Назарович. Ну да, звичайно... Але все-таки якось той... Ми могли б самі, чи що... Час, панове, йде... (Розгублено розводить руками).

Гаврило Іванович (хляскаючи його по плечі). Е, не треба спішить... Не треба... Поспішиш, людей насмішиш! Зберемся якось другим разом, то й якось воно й буде. У нас, знаєте, небезпечно з цього боку. Треба трішки підождать.

Кіндрат Пилипович. Так, значить, по домах, панове? А, різав та поров його маму, якби знав, що така причина скоїться, пішов би прямо у трахтир чай пить! Гайда, хлопці! Підвезем москаля шпикам.

Тихенький (до Оксани). Дозволите провести вас додому?

Оксана. Прошу. Тільки я ж маю проводатаря — тата. Тихенький. Мені по дорозі з вами. Оксана. О, прошу в такім разі. Ходім, татку. (Посміхається).

Захар Назарович (з виразом непорозуміння й суму на лиці прощається). Бувайте здорові.

Секлетія Лазарівна. Та ми вас сповістимо, коли зберемся. Що ж зробиш? В такі часи живемо. А справу з співочими товариствами ми просто розпочнем тепер же. От Євмен Симонович постановив навіть цими днями походити по передмістях і подивитись, що можна зробити.

Дримба. Євмене Симоновичу! Коли, значить, співочі товариства, то я ж кажу: хоч зараз гурточок хлопців семінарів, знаєте...

Кіндрат Пилипович. Добре, добре! Ходім, панове! Бувайте, не скучайте.

Гаврило Іванович. Лихом не поминайте, га-га! Бувайте здоровенькі.

Прощаються, й гості виходять.

Секлетія Лазарівна. Панове, не зразу всі виходьте. Кіндрате Пилиповичу, Іване Федричу, лишіться.

Кіндрат Пилипович (вертаючись). Тю, з цією балабайкою спарували. Що б то панну тут зоставити.

Дримба (добродушно). Ач, гевал: панну...

Кіндрат Пилипович (жартом замахується). Що? "Гевал"? От як гепну, так забудете, як батька звуть. Ну, ходім, чого там. Аби не купою. Тоже боятись! (Виходять). Назустріч входить Хацкель.

— Хацкель (до Кіндрата Пилиповича). Добрий вечір. (Входячи). Можна?

Секлетія Лазарівна (холодно, церемонно). Просимо. А що скажете доброго? Сідайте, будь ласка.

X а ц к е л ь. Що, так хутко зібрання розпустили?

Секлетія Лазарівна. Ніякого зібрання тут, добродію, не було. Ви хіба вже в шпики поступили, що такі відомості маєте?

1 X а ц к е л ь. Поважаючи вашу хату, я не буду одповідати вам у вашому тоні. Я за маленькою справкою до Гаврила Івановича.

Гаврило Іванович. А чим можу служити?

X а ц к е л ь. Сьогодні, смію нагадати, термін, в який ви обіцяли внести рік тому назад обіцяних сто рублів на газету. Може, ви будете ласкаві зараз — під розписку, звичайно,— вручите мені?

Гаврило Іванович (здивовано). Та хіба сьогодні термін?

X а ц к е л ь. Прошу пригадати.

Гаврило Іванович. Хм! Якраз так подоспіло... що... От біда, якраз у мене платежі в банк.

Секлетія Лазарівна. Хіба так негайно вже треба?

X а ц к е л ь. Здається, добродійка самі можуть знати, що газета мусить чимсь держатись.

Секлетія Лазарівна. Звичайно... Я не про це питаю.

Гаврило Іванович. А ви б місяців три-чотири не могли підождати? Га?

X а ц к е л ь. Ви знаєте, що це не примусова річ, хочете — дасте, хочете — ні. Як ті два рази одкладали, так і третій можете одкласти. Маєте повне право зовсім нічого не дати. (Уклоняється з захованою іронією).

Секлетія Лазарівна (холодно). Очевидячки, прийдеться, коли так, і в третій раз одкласти.

X а ц к е л ь (підводиться). Дякуємо й за це. Коли зволи-те назначити в третій раз термін?

Гаврило Іванович (сердито). Сказано ж, місяців через три-чотири.

Хацкель (з уклоном). Буду мати щастя рівно через чотири місяці прийти ще раз до вас.

Секлетія Лазарівна. Добре. Більше нічого не маєте сказати?

Хацкель. Моя справа скінчена. (Галантно уклоняється й виходить).

Секлетія Лазарівна. От жидова! Яке нахабство! Тон який!

Гаврило Іванович. Пронизуватий жидлик, га-га! Ходім вечерять!

Виходять. Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Улиця передмістя. З правого боку, ближче до глядачів, ворота, хвіртка й тин Карпового подвір'я. За тином видно шматочок стіни й покрівлю будиночка. За тином праворуч і ліворуч буде провулок. Задня стіна являє картину города. Ліва стіна — тин, ворота й хата баби Щепетихи. Коло

воріт лави.

Справа з провулку з'являються Оксана й Ася. Обидві одягнені по-міщанському, в хусточках. Здалеку чути гуртовий спів.

Ася (завертаючи до Карпового двору). Ось... Уже. Це їхній двір.

Оксана (зупиняючись). Підождіть, Асю. А як Таїсі нема вдома, що тоді?

Ася. Вона напевне вдома. Я ж вам кажу, сьогодні неділя. (Зазираючи в очі Оксані). Ви хвилюєтесь, Оксаночко?

Оксана (сміючись). От маєш! Чого мені хвилюватись?

Ася (гаряче, благаючи). Ні-ні, Оксаночко. Скажіть, що ви хвилюєтесь! Ну, скажіть. Я ж бачу! Ви через це й вагаєтесь іти до них, я знаю.

Оксана (жартівливо-строго, але, видно, справді хвилюючись). Асю! Не вигадувать! А то візьму й вернусь. То ви хвилюєтесь!

Ася. Якби я була закохана, я б таки хвилювалась!

Оксана (широко розплющивши очі, до неї). Асю!!

Ася. Таки закохані! (Уперто, гаряче, навіть з гнівом). Закохані, закохані! Тільки ви ховаєте. Ви соромитесь, що закохані в робітника.

Оксана. Ну, що ти їй скажеш?!

А с я. А що, може, ні? Тільки це сором. Можете на мене сердитись, скільки хочете. От я вам усе сказала. (Боязко дивиться на Оксану).

Оксана (сміючись). Ви, Асю, маленька хороша чудачка! І більше нічого.

Ася. Ну, нічого. Ходім!

Оксана. Чекайте... (Вдержує її). Невже ви, справді, думаєте, що я соромилась би, якби покохала робітника? Я роблю таке враження?