Спадщина

Сторінка 5 з 5

Гуцало Євген

Пообідавши, він якийсь час стояв на долівці посеред хати. Й відчував, начебто зодягнув її на себе так, як натягують будь-яку вдяганку. Зодягнув зі стінами, вікнами, піччю, стелею, скринею. Треба їхати — й шкода знімати з себе цей одяг, у якому зручно, затишно й надійно.

Замкнув хатні двері, замкнув сінешні, а ключі відніс до тітки Марфи.

— То відманювати покупців чи приманювати? — спитала сусідка.— Багато не дадуть, але ж садиба славна, за садибу цінуватимуть. А може, захочете під дачу тримати?

— Скоро навідаюсь, тоді й вирішимо. Коли що — відразу напишіть.

— Город потребує догляду. Саме люди орють і копають, засаджують і засівають. Земля дуже родюча, негоже, щоб вигулювала, як ялова корова.

— Як? — перепитав Золотаренко.

— Як ялова корова,— похмуро повторила тітка Марфа.

— Негоже, правда,— згодився.— Треба й зорати, й засадити.

— Сам збираєшся? — спитала недовірливо.

— Може, й сам,— уловив ту недовірливість.— А чому б і ні!

Вів "Жигулі" повільно, сподіваючись побачити на сусідському городі Наталку з заступом у руках. Біля свіжоскопаної латки таки помітив застромлений у землю заступ, але дівчини не було. Пригальмував, очікуючи, може, появиться з хати, почувши звук мотора. Навіть посигналив — раз і вдруге. Проте не появилась, і Золотаренко, відчуваючи світлий сум, поїхав.

Вивернувши машину з вулички на шлях, подався до сільради. Бо закралась думка погомоніти з головою, який, ото недавно почувши, що розмовляє з онуком баби-знахарки, засміявся весело. Та в останню хвилю передумав зустрічатися, щось доказувати. Власне, так, внук баби-знахарки. Не має наміру цуратись її, як стара перед своєю смертю не відцуралась від нього. Так само це відмовляється від діда Данила. Не може бути, щоб ніхто в Сніжках уже не згадав про старого. Треба розшукати, вивідати. Як той цапкуватий сусіда казав? Один проти банди... Землю усуспільнював, стояв за колгоспи... Дід Данило, повний георгіївський кавалер. Що по ньому лишилось? Не тільки ж хрести в кисеті, що обтяжує кишеню штанів. А й оця земля, усуспільнена, що зараз усміхається врунами й цвіте весняними деревами. А й він, Іван Золотаренко, онук...

Якась сила тримала в Сніжках, і він, замість того, щоб влитись у транспортний потік на асфальтованому шляху, знову звернув у бічну вуличку. Наче ця бічна вуличка з хатами й садами, з ворітьми й криницями, з півнями на воротях і мотоциклами в дворах таки щось розкаже йому, виповість найсокровенніше, те, що він шукає у селі, чого підсвідомо прагне душа. А якщо не ця вуличка, то інша; якщо не явори, то верби; якщо не цей моріжок, то інший; якщо не криниці, то ставки... Сам себе не впізнаючи, Іван Золотаренко почувався зараз так, як людина, котра несподівано доскіпалась у своєму нутрі чогось вагомого, справжнього, що визначало насущну вартість і ясно відкривало очі на цю вартість... За кожним вигином вулиці поставало весняне село, й Золотаренко мало не фізично відчував його материнські обійми, відчував, який бентежний та химерний їхній полон і як нелегко вирватися з цього полону. Невже це й справді відбувалося з ним, а не з кимось іншим?..