Спадщина

Сторінка 4 з 5

Гуцало Євген

— Славно! — вигукнув захоплено Золотаренко. — Аж не віриться, що можна жити серед такої краси.— А знаєш, Наталко, хоча я народився і виріс у місті, усе-таки мій давній-прадавній корінь саме в цьому селі. От би його знайти, га?

— Шукайте,— не стала заперечувати дівчина.

— Адже якби обставини склались по-іншому, то я міг би народитися саме в Сніжках, міг тут жити й по нинішній день.

— А чого ж,— просто згодилась дівчина.

— Працював би в колгоспі, так? На тракторі, на комбайні... Ти де працюєш?

— Біля худоби,— мовила. І вже не без лукавства: — От ви все розпитуєте й розпитуєте, а чом за себе не скажете? Де самі працюєте?

— В фотоательє,— усміхнувся Золотаренко.— Майстер фотоательє.

— Фотографуєте, значить?.. Знімаєте людей на карточки?

— Знімаю на карточки,— згодився.— Заходь коли-небудь до нас у майстерню, так сфотографую, що будеш схожа на кінозірку.

— Мені й так добре.

— Авжеж, не кожна кінозірка має твою вроду.

— Ох, ці вже мені компліменти,— мовила з удаваним невдоволенням.

— Не віриш мені?

— За день стільки наслухаєшся! Якби я вірила всім...

— А що, сільські хлопці натренували язики для компліментів?

— Сільські хлопці теж не ликом шиті.

Золотаренко ще трохи помилувався краєвидом, який відкривався з чолопка гори, й завів мотор. Машина побігла мальовничою околицею. Шумовиння розквітлих вишень то з обох боків кипіло біло-рожевими хвилями, то тільки з одного. Рівною скатертиною слалась вруниста озимина. Ген серед польового привілля гайок, зоддалеки схожий на купчасту зелену хмару, яка опустилась на землю та й застигла, тепер уже не злетить до неба. Під гайком паслась череда худоби, і серед корів яскраво пломеніли телята густої вогнистої масті.

— Славно, — знову повторив Золотаренко, роззираючись довкола, намагаючись увібрати в себе якомога більше весняного простору, польового безмежжя.— Не віриться, що я міг тут жити — й не живу.

— Сніжки — гарне село, та хлопці й тепер звідси роз'їжджаються. Хто до Києва, хто на БАМ. Така мода тепер, що молодь не тримається землі.

— А якби я назад повернувся? — не вірячи в щирість своїх слів, запитав.

— Ви? В Сніжки? — так само не повірила й Наталка.

— От я!

— Повертайтеся,— знизала плечем. І в тому русі теж було недовір'я.— Жити є де...

— Жити й справді є де. На бабиній садибі звів би хату.

— Й дівчат вистачає, щоб вибрати до пари й женитись.

— А я далеко ходити не став би,— лукаво мовив Золотаренко.

— І далеко є наречені, й близько,— втямила його натяк, тільки виду не подала.

— Хоч би й ти, Наталко,— мовив жартома, хоч, може, хотілося сказати серйозно.— Га?

— Ви, бачу, наговорите,— її обличчя поймалось бурячковою барвою.

— Чи, може, в тебе є хлопець?

— Тепер хлопці які? — з кривдою в голосі сказала.— Пообіцяв одній, пообіцяв другій, а женився на третій.

— А дівчата хіба не такі? Теж обіцяють...

— У Сніжках не такі,— відрізала.

— О, мабуть, неспроста мені закортіло женитися саме тут! — усміхнувся Золотаренко.— І, мабуть, неспроста ми, Наталко, зустрілись.

— Тільки не треба глузувати, не люблю...

— То є в тебе хлопець чи нема? — наполягав.

— Чи нема!

— От і добре. Й мати, либонь, не заперечуватиме.

— Чого їй заперечувати? Живу своїм розумом.

— Вродлива дівчина, яка живе своїм розумом,— це рідкість.

— Вам якби глузувати,— не образилась Наталка.

Чоловік, що йшов попереду, обернувся, всміхаючись

веснянкуватим лицем, і підніс руку. Золотаренко загальмував, щоб підвезти попутника. В того до піджака було прикріплено широку нагородну колодочку. Одна щока — посічена, пошрамована. Значить, фронтовик...

— Воювали? — поспитав.

— Довелось,— відказав попутник густим басом, що начебто й не личив до його щуплуватої постаті.— Щось я вас не впізнаю ніяк,— глухо кашлянув, приглядаючись до Золотаренка жовтавими, як жолуді, очима.— В гості чи по ділу?

— І в гості, й по ділу,— непевно мовив. А що відчував потилицею твердий запитальний погляд попутника, сказав:—Бабу-знахарку знаєте, надісь? Так от я внук її.

— Хто б міг подумати,— весело засміявся попутник,— що в знахарки такі сучасні внуки! Комсомолець, правда?

— Комсомолець.

— Ха-ха-ха!.. Приїхали, стоп. Ось тут, біля сільради, я зійду. Спасибі.

І вже вийшовши з машини, і вже йдучи до сільради, він і далі всміхався, граючи щедрим ластовинням. У його ході було щось схоже на ходу пораненого птаха, бо він накульгував на ліву ногу.

— Хто це такий веселий?

— Онищенко, голова сільради,— мовила Наталка.

— Той, що видає шлюбні посвідчення хлопцям і дівчатам? Добре, що познайомилися з ним... Реготун!

— Любить посміятися,— згодилась дівчина.

Згодом Золотаренко у бабиній хаті обідав — тими наїдками, які захопив у дорогу: паштет, хліб, ковбаса, гаряча кава з термоса. Сидів на лаві за столом, жував із дивною неквапливістю, якої раніше був позбавлений і яку йому навівала ця стара господа. Всякі думки снувались. І хоч, може, не всерйоз, та все-таки гадкувалось про те, як би йому тут жилось. Авжеж, можна звести нову хату — цегла, шифер, скляна веранда, парове опалення. Посадив би сад — груші, яблуні, вишні, сливи, агрус, смородина. Й неодмінно — квіти: ранні весняні, літні, осінні, щоб цвіли до самісіньких морозів. Гараж. Погріб. Колодязь. Можна обладнати теплицю — ще де ті городні огірки та помідори, а в теплиці вже дозріли. Працював би в колгоспі шофером, а не шофером — то механізатором. Бо що таке робота в фотоательє? Колись мріялося стати майстром, мріялось про мистецтво знімка, а в результаті — сотні, тисячі зафіксованих людських облич із майже трафаретними виразами.

Спадщина... Зрештою, що йому дісталось у спадок від баби-знахарки? Хатина, обійстя, садочок, город, криниця, клапоть синього неба над головою. Що дісталось від діда Данила? Оці георгіївські хрести в розцяцькованому кисеті? Пам'ять людська?.. І, власне, що він має чинити зі спадщиною, як діяти? Подарувати, віддати, відписати до колгоспу?

Спадщина, міркувалося Золотаренкові, мабуть, зводиться до живого успадкування духу людського і людських діянь... Йому уявились діти, які неодмінно знайдуться, уявилась линка, і як ця жінка поряд із ним сидить за столом, і усмішка в неї достоту як у сусідської Наталки, й овал обличчя такий, і навіть така сама блискавка рожевої стрічки мерехтить у її щедрому смолянистому волоссі.