— Де хата знахарки?
Дівчина гойднулась постаттю, наче хвилею річковою підкинута, і, випроставшись, здивовано подивилась очима кольору ожини, яка вже не зелена, але й не зовсім доспіла, тільки запалилась на сонці. Розпушене волосся куйовдилось над опуклим чолом темною грозовою хмарою, і цю хмару, наче блискавка, впоперек перетинала рожева стрічка. Дівчина босоніж стояла на чорній латці скопаного городу, тримала в руках заступа.
— Он там її хата,— глухуватим голосом відказала дівчина, й вільна її ліва рука злетіла, вказуючи ген-ген уздовж вулиці, поміж лави яворів.
Іван Золотаренко через лобове скло автомобіля простежив за тим рухом дівочої руки і, мабуть, так і не зорієнтувавшись, поспитав:
— Може, покажеш?
Дівчина, повагавшись, зоставила заступ на городі, а сама йшла до чужих "Жигулів" неквапно, наче брела по воді, а вода сягала їй до грудей.
— Померла баба-знахарка,— сказала вже в машині.— Поховали взимку... Раніше багато всякого народу їздило до неї з усіх усюд... Так що ви спізнились.
— Як тебе звати? — спитав Золотаренко, ведучи машину.
— Наталка.
— Я, Наталко, приїхав у ваші Сніжки не по те... Не по трави й шептання бабині... Я доводжусь їй онуком, родич себто.
— А-а,— ледь усміхнулась дівчина і вже поглянула на Золотаренка не так насторожено, як на чужого, а з миттєвою приязню в погляді.— З міста?
— З міста... Колись давно бував у Сніжках, та призабулось усе, й куток цей призабувся, і вулиця. Тільки пам'ятаю, що криниця є на бабиному подвір'ї.
— Ось та криниця,— мовила Наталка.— Приїхали.
Стежка, що вела до похиленої хвіртки та снувалась по обійстю, геть погасла, неходжена, поросла голками молодої трави. Золотаренко ступив на цю стежку, як на живе щось, наділене відчуттям, слухом і голосом. Цямрини криниці, побурівши й позеленівши, скособочились. Зазирнувши всередину, він, побачив далеке й тремтке око вічної води, яке звідти — з похмурої древності своєї, наче з глибини непорушного часу,— приглядалось до небесної блакиті, до мінливого дня нової весни. З ясена, що ріс біля криниці, з його розпростореного гілля, зі свіжого, наче аж прозорого, листячка сіявся і сіявся пташиний переспів — падав на дно криниці, на зсутулені плечі Золотаренка, на густу щирицю, якою покрився двір...
Краєм ока помітив, що дівчина, й словом не озвавшись, пішла геть по вулиці, й за бузковими кущами раз і вдруге майнула блискавкою рожева стрічка в чорному хмаровинні її розмаяного волосся.
Залатана де бляхою, де черепицею, де околотом старої соломи, покрівля на хаті позеленіла від моху і скидалась на хустину, якою запнулися чи то з горя, чи то з великої нужди. Подекуди стіни було обкладено загатою з картоплиння та соняшничиння; над сінешніми дверима висіла жердка, й на цій жердці сіріло в пучку кілька маківок, напівзогнилих і напівструхлявілих; більмуваті вікна, покраяні на дрібні шибки, з розпачливо-настороженою невидющістю стежили за Золотаренком, і його дратували ті вікна, мовби очі живої людини.
Обійшовши поза хатою, він ступив на город, що слався до колгоспного поля. Сусідні городи було зорано й засаджено, на деяких виднілись жіночі постаті з сапками чи заступами в руках, і тільки бабин город стояв у запустінні, й кілька розквітлих по межі вишеньок здавались тут чужими й випадковими гостями.
Колгоспне поле за смужками городів різкою зеленню озимини вигойдувалось по горбках та видолинках, а контур обрію був позначений стовбурами далеких тополь...
Із-за сусідського хлівця, що скидався на курінь, вигулькнула жіноча постать, достоту опудало, яке виставляють і досі по селах на грядках, щоб відгонити горобців. Хвилі довгої спідниці сягали землі, й жінка не так ішла, як пливла в повітрі. По щоках кольору рудої випаленої глини кривавились борозенками розгалужені жилки, а випиті губи склались у згорточок осіннього листка, в якому на зиму сховалась лялечка чи личинка.
— Це ви, тітко Марфо?
— А хто ж іще,— озвалась тітка, і в плюсклих її очах не спалахнула й іскорка.
— Ви мого листа одержали?
— Одержала, вчора тебе чекала. Добре, що приїхав. То ходімо до хати, подивишся.
Й понесла на вузеньких плечах голову обережно, мовби повнісінький горщик молока, яке боїться розхлюпати. Спинилася перед сінешніми дверима, й раптом зі складок похмурого одягу показалась чіпка, в павутинні блакитних жилок рука, брязнули ключі...
— Нарешті діждалась хата свого хазяїна, заходь...
На ганку тхнуло вогкою долівкою, заболоченою, очевидно, під час похорону і поминок ногами багатьох людей, а також стояв стійкий дух сажі і павутиння. Низька стеля мало на тім'я не налягала, і, переступаючи зчовганий поріжок до сіней, Золотаренко нагнув голову та й так уже тримав її ввібраною в плечі. В сутінках сіней стриміла драбина до горища, за драбиною бовваніла прикрита рядюжкою Діжка з розсохлими обручами. Вздовж стіни на мотузочках висіла дошка, що, либонь, правила за сідало для курей, і світилась у стіні дірка-лаз для птиці.
У хатині давно немащена долівка за порогом зразу западала, потім западала й довкола стовпа, що підпирав смолянисту деревину сволока. Піч — без затулки — роззявила чорне війстя, голодну пащу свою, що безнадійно ждала на гоготливе полум'я вогню, на горщики та баняки зі стравами, на сковороди зі смаженею, на дека з пиріжками... Старовинна лава з фігурно вирізаною спинкою; стіл на куцих, окоренкуватих ногах; жовті, як лій, дошки дерев'яного тапчана під стіною, а поряд — залізне ліжко посвічує поіржавілими масивними кулями на високих бильцях.
В одному та в другому запавутинених кутках висіли ікони, обвиті короткокрилими рушниками, й через мереживо сусального золота проглядали печальні образи святих у холодних німбах.
— Ось тут бабина спадщина,— сказала тітка Марфа, показуючи на скриню, що стояла між ліжком і тапчаном.— Від покійниці не так багато й зосталось, хоч люди подейкують, наче гори добра нажила, бо, мовляв, знахарка. Які там гори, яке добро! Лахманина сяка-така, полотно, перкаль, ряднина... Ось, поглянь.
І, брязнувши ключем, одчинила віко скрині, хутко підняла, наче більмо, й за тим більмом одкрилось нутро з усякими бебехами, що лежали жужмом, бо, видно, тут порпалась чиясь загребуща рука. "