— Певно купують якусь віллу чи інзулу,— стислося Лізієве серце.— Не маю щастя,— і він крутнувся в бік ГІріска. Та ні його, ні Татіана, ні Антістоса там уже не було.
Не дивилась на танець вакханок і схвильована Ізі, хоч і не відривала очей від зали, виглядаючи з-за великої запони. Серце дівчини підплигувало під прозорою "скляною тканиною", як їх називали, її туніки. Заквітчана лаврами, у тканих золотом легких сандаліях, вона тремтіла під принадного й одночасно жахливого сподівання, що в залу кожної хвилини може вступити Антіной. Спочатку була задоволена, не побачивши його. Певно, що славні гетери чарували б його тут. Яка була б для них честь, коли б той "майбутній цезар" і такий "божесько гарний" юнак звернув увагу на александрійських красунь. Певно, що в Римі є ще кращі, і всі йому приступні.
А вона? Ізі? Манісенька "стрибаюча комашка" буде лише розважати їх. Якщо зволять глянути на неї. Потім домоправитель заплатить їй за працю, дасть у куточку вечерю й "милостиво дозволить" іти додому. Вона востаннє гляне з-за запони на прекрасну Доріс, що у жвавій і мудрій розмові принадно всміхатиметься до Антіноя, який і не помітить, як Ізі вже зникла з цієї зали.
Так, при першому самостійному кроці мусить Ізі зазнати муки актора, що веселить і бавить товариство з кривавою раною в серці. Якби ж вона була гетерою! Всі ж бо кажуть їй, що вона гарна, цікава, складає прегарні пісні.
Але довкола чиїсь руки роблять знаки. Грають музику "Дафне"... Це ж її черга!
— Зроби мене, Афродіте, як Доріс! Як Хризіс!
Напружилась, розірвала свій жах. І вискочила на естраду. Стерпла на місці: Антіной, гетери, сенатори, римські гості пильно вдивлялись в неї.
Тікати! Тікати звідси!
Таж вона саме й є "тікаюча Дафне", перелякана появою кохання в постаті бога! Блискавкою майнуло, що вона, звичайна німфа, боїться того божеського кохання.
Але ж цей "бог" — це не Фойбос, а Ерос-Антіной! Його боїться вона, аж від жаху їй ось-ось розірветься серце. Ізі відхилилась цілим тілом, немов справді побачила перед собою голову Медузи.
Диригент розгубився, музика замовкла. Напружена зала вп'ялась у танцюристку очима.
— Богине! Рятуй!
Бліда, як мармур, дівчина зробила перший крок власної імпровізації. І почала добре вивчену фігуру "Дафне".
Музика підхопила такт.
Доріс подалась уперед, у залі вщухли розмови.
Деякі гості встали й підступили до подіуму.
Маленька нова танцюристка, починаючи інтригуючою грою, стривожила всю залу. Іскра тривоги пройшла по всіх гостях, примусила їх відчути щось більше, ніж вияв хореографічного мистецтва, усім добре знаного.
І Лізій підступив наперед "на злість Хризіс", щоб показати, що й "флейтистками" можна цікавитись.
А коли, звертаючись з молитвою до матері-землі, Дафне шукає останнього порятунку, Ізіні уста шепотіли правдиву молитву.
І глядачі в кінцевому акорді вчули плач сонячного бога й тихий шелест перетвореної у лавр німфи — Дафне.
На очах нерухомо застиглої Ізі блищали сльози, немов то справді були краплини прозорої живиці, що виступила з лавра під вогненним поцілунком Фойбоса-Сонця.
Ізі увійшла за запону глуха до овацій, сліпа до знаків вітання. Вона не була свідома свого оглушливого успіху, тремтіла вся й не розуміла, що їй говорить рабиня. Не розуміла, чого її знову провадять до зали. Стояла перед усміхненою Хризіс, що також колись була танцюристкою. Гетера взяла дівчатко за підборіддя і підвела вгору її обличчя.
— Таж вона й справді вся в сльозах! — вигукнула зі здивуванням.— Чого ж ти, маленька?
Ізі довірливо, з неприхованим захопленням подивилась у гарні очі гетери й усміхнулась крізь сльози:
— Мені здалось, що так страшно смертній прийняти кохання бога. І так невиносно тяжко відмовитись від нього...
Оплески привітали її несподівану відповідь.
Вловила сяйливий усміх Антіноя, задоволений погляд Доріс. А Хризіс притягла її до себе й поцілувала, як приятельку.
— Ще живе вогонь натхнення в дівочих грудях,— сказала Доріс.
— Чи давно ти танцюєш, дитино? — запиталася Хризіс і посадила Ізі біля себе на своє ложе.
— Сьогодні перше моє соло.
— Перед тобою світлий шлях.
Хризіс відстебнула смарагдове намисто — Лізіїв подарунок — й одягла на Ізіну шию.
— Візьми це. Це не платня. Бо митцеві не можна заплатити за натхнення. Це — пам'ятка про симпозіон, на якому тебе обняла Терпсіхора. Хай ця дрібничка принесе тобі щастя.
І, нахилившись до дівчини, тихо додала:
— Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочі — навідайся до мене. Хризіс пройшла твій шлях і... має добру пам'ять.
Лізій почув останні слова й зрозумів, що сказані були ці слова, може, більше для нього, ніж для Ізі.
III. В ХРАМІ СЕРАПІСА
Не посилав я пророків тих, а прибігли вони самі.
Не говорив я їм, а вони пророкували.
Пророк Єремія
— Варта цезарева! Що? Не чуєш? Так човгай сюди, стара кертице, й подивись! — нетерпеливився Пріск під брамою Серапеума, головної александрійської святині.
— Заспокійся, центуріоне,— стримував його Татіан, пануючий над собою і в найкритичніших обставинах.— Мусить же вартівник виконати всі розпорядження! Ми ж на тому виграємо, що все відбувається в належному порядку.
—Коли ж стільки марнується часу.
Татіан спокійно поглянув на зорі:
— Часу вистачить на все. В Лохіасі всі ще сплять. А симпозіон потриває... коли потім схочеш ще забавлятись.
-— А чом би й ні?—-дратувався Пріск.— Ми, вояки, призвичаєні робити все махом. І не терпимо перешкод.
— Але — без гніву,— знуджено сперечався Татіан.— Згадай, як нас вчили в дитинстві: "Гніваєшся, Зевсе? То правда не з тобою".
Третій — Антістос, юнак, що перед годиною розмовляв на симпозіоні з Татіаном і Пріском, весело засміявся:
— Ми ж мусимо зробити все так, щоб було якнайбільше правди.
І з виразом незадоволення глянув на Пріска. Татіан відповів очима:
— Байдуже...
В простір маленького віконця просунулась рука з невеликою лампочкою. Віхтик жовтавого світла лизнув обличчя тих, що порушували священну тишу храму в неналежний час.
— Вас тільки троє?
— А на тебе треба цілу когорту? Ще, може, й з катапультами?
Антістос досадним рухом стримав Пріскову лайку, бо вартовий уже відхиляв прибічні вузенькі дверцята, в яких ще запитав:-