— Я викликав у неї священний сон. І вона бачила приховані перед нами таємниці. Сказала коротко, але впевнено: "Антіноєві принесе безсмертя смерть.— І додала ще: — Горе тому, хто кине смерть на любов".
Адріан перестав їсти й втопив гострий погляд у спокійне обличчя жерця, мов вирізьблене з жовтого мармуру. Антіной, усміхаючись, обчищав шкіру на персику.
— Смерть принесе безсмертя? — задумливо повторив цезар. Чоло його поморщилось, брови зсунулись. Мить тривала мовчанка.
— Таємні слова,—задумливо кинув Аврелій, співчутливо глянувши на юнака, що їв персик.
Антіной впіймав той стурбований погляд.
— Я не бачу жодної таємниці в цих словах,— озвався він.— Якщо дозволите, я висвітлю їхній сенс. .
Всі очі спинились на ньому.
— Без сумніву, якщо доля схоче, щоб я таки був цезарем, то за час мого панування не трапиться нічого такого, що могло б бути чимось визначним в історії Римської імперії. Коли ж я помру, про мене складеться байка, що, мовляв, за Антіноя, як за Нуми Помпілія, був "золотий вік", час спокійний і безжурний. Отож, саме моя смерть і створить мені славу. Бо ж за життя —— ручусь вам — сам я жодної слави собі не здобуду.
Антіной говорив трохи журливо, як завжди, але дуже переконливо. На Адріановому обличчі розійшлись зморшки. Він погладив юнака по руці, що ще тримала ножик зі слонової кості, й ласкаво промовив:
— І який ти напрочуд спокійний. Хто знає, може, й справді твоє панування буде безхмарним, золотим віком. Хай почують твої слова безсмертні боги!
І цезар вилив трохи вина в офіру богам, що "Чують кожне людське слово". Рамері також просвітлів:
— Мабуть, правда, що хто має чисте серце, тому нічого лякатися темних впливів.
— Зрештою, смерть — неминуча пристань кожного з нас. Бажано тільки, щоб не приходила передчасно,—додав Аврелій і також вилив трохи вина в офіру.
— А поки я ще не цезар і не можу по-цезарському нагородити тебе, отче, за мудре пророцтво,— з усміхом обернувся Антіной до Рамері,— то дозволь скромно подякувати тобі цим персиком, що я для тебе його почистив, щоб справдився голос народу: "Обчищене яблуко подай ворогові, а почищений персик — приятелеві".
***
Як десь сова озветься на даху сусіднім,
І гасне лампа: гніт-бо вина жадає,
Тоді напевне день прийдешній буде
Днем смерті ягняток однорічних.
Секст Пропорцій
Було за північ, коли Антіной відсунув від себе сувої папірусу.
Цієї ночі він відчував неспокій. Розмова за вечерею несподівано навіяла його. І перешкоджала працювати. Юнак підпер голову руками й замислився.
Прихильники Серапіса, мудрий цезар, філософи найрізноманітніших шкіл і напрямків, нарешті й християни — всі шукають шляху до "великих таємниць". Хто ж кінець кінцем його знайде? Людська мудрість крутиться мов у завороженому колі. Скільки вже Антіной довідався гарних слів і думок. Дотепних гіпотез, логічних припущень і висновків. Але того, найпотрібнішого, не знайшов ніде.
Ось ніби заблищить ясніша думка, на мить засяє народження істини. Але після того заблиску — знов ніч... пітьма... неясність. Юнак труснув своїми гіацинтовими кучерями, підвівся і підійшов до вікна.
Лохіаські сади тихо шелестіли. На морі, мов срібна луска на велетенській рибі, вилискували легенькі хвилі. А на тій лусці світлою смужкою бігла у безвість вузенька місячна стежка. Куди ж веде вона, як не до щільно замкненої брами, що затулює від людського зору ту велику таємницю Істини, без пізнання якої неможливе справжнє людське й людяне життя?
Яка ціна вчинкам, коли розум не має мірки для їхньої справності?
Разом з цезарем, наймудрішим з живих, відвідував Антіной найвидатніші святині, студіював; найглибші містерії релігій всіх народів світу, складав офіри всім відомим богам. Але... чи видавались йому ці боги справді по-божеському всемогутні? Чи не панує над ними всіми невмолима, невідворотна сліпа Мойра, яка не бачить того, що чинить? І тих богів так багато! І вони ворогують, як люди, між собою: Хронос — із Зевсом, Зевс — з титанами, Фойбос карає Марсія, безжально й несправедливо, Атене — Арахну... Чи ті боги тремтять, щоб хтось у них, "всемогутніх", не вирвав тієї влади, яку люди приписують їм?
Коли сумніви огортали душу Антіноя, в уяві юнака вставав образ його давно померлої неньки. Вона була християнка, Антіной це знав. Але ж як її християнство не було подібне до тих "учителів галілейських", що він їх здибував у цезаря!
Одного часу Адріан хотів дати християнству місце у школі й біля "курульного крісла". Перший дозволив представникам цієї нової віри провадити прилюдні диспути. Йому самому були подані три апології: Квадратом, єпископом атенським, Арістідом, послідовником Платона, великим вченим і красномовцем, і Арістоном.
Антіной кинув погляд на свої полиці: ось вони там, ці твори.
Цезар навіть спробував був будувати нові святині, "Адріанеуми", які хотів присвятити християнській релігії. З цього вийшло тільки непорозуміння, вибух пекучої ненависті, запеклої нетерпимості, сліпої ворожості... Християнам закидали, що вони мають "ненависть до життя".
Згадав знов свою матір. Вмерла вона ще зовсім молодою, коли сам Антіной був ще зовсім малим хлопчиком. Але він це пам'ятав і потім ще чув не раз від інших, що вона не мала жодного страху перед смертю. Казала тим, що плакали довкола : "Це — початок нового життя. І ліпшого за перше". Як грецькі філософи, вона називала Бога словом "Логос". Але називала його ще й "Добрим Пастирем", який знає і береже кожне своє ягнятко. Антіноєві — тоді ще хлопчику — той добрий пастир видався ще добрішим, ніж старий Клеофас, що так часто здибувався з ним на вільних просторах лагідної Бітинії, де скрізь ходили великі овечі отари. Клеофаса Антіной любив більше за всіх інших, що не належали до родини.
Неначе це було вчора, так ясно згадував він Клеофасів курінь із ложем, вкритим білою овечою шкурою смушком нагору. На стіні — малюнок білого ягнятка, що стоїть над джерелом блакитної води, де у траві рясно-рясно, як зорі на небі, цвітуть білі квіточки. А довкола — ще дванадцять овечок, по шість з кожного боку. Сивий Клеофас стоїть перед цим малюнком і гарно виграє на сірінксі. Мелодія лине вгору легка, прозора, як вранішня імла над луками.