— Ти-бо турбувався долею імператора та імперії, а про свою власну й забув запитати оракула. Хоч я, може, в цих справах тямлю менше за вашого білоногого придверника, а все ж таки я не найгірший пророк. І можу тобі напророчити про те, що ти забув запитати... наприклад, цілком безпомилково можу тобі напророкувати, коли й як ти можеш померти. Та ну, дивись-бо веселіше! Вважай: коли "можеш", а не коли вмреш. А от ти, мабуть, цього й не знав. Ну, тож чесно признайся, що пророкувати цезареві було б для тебе досить важко.
Поглядаючи на Діодора, Татіан вправно робив з себе його портрет.
— Звісно, шляхи зір на небі ми не дуже розрізняємо. Зате, повір мені, найдостойніший, кажу тобі це по-приятельському: ми ліпше за тебе знаємо шляхи, якими слід іти цезареві.
— Зморшку біля ока! Лівого! Трохи глибше,— підказав Антістос, що дивився через Татіанове плече в люстро. І долив Діодорові: —Але, найдостойніший, справді даремно хвилюєшся.
— Та він невдячний,— озвався Пріск.— Ми йому помагаємо, а він нам не хоче,— і торкнув жерця під лікоть.
— Центуріоне! Шануй пророка,— повторив знов Антістос.
— Таж шаную: Я ж не безбожник,— відказав Пріск, розглядаючи шматок папірусу з накресленим планом святині.
— Ми, бач, мали думку з тобою поговорити наперед "начисто",— лагідно висвітлював Татіан.— Та кажуть, що ти якийсь мовчазний, нерозговірливий. А, зрештою, воно так буде ліпше. Принаймні ти не в спілці з нами. Маєш цілком чисте сумління. І перед богами, і перед цезарем. Тож не хили голови. А певно, що такою дрібничкою ти хвалитись не будеш.
— Це вже я ручусь за його мовчання,— присвідчив Пріск.
— Та й ми про все це враз забудемо, щойно звідсіль вийдемо.
— Але одного не слід забувати, святий пророче: наших облич. Щоб ми колись дечого не пригадали,— додав Антістос.
— Трошечки нижче праву брову... так!
Жерцеві очі палали, але повіки не кліпали. Помітно тремтіла в нього голова й конвульсійно ворушились руки. Тим часом Татіан закінчив трансформацію.
— Тепер, з твого дозволу, позичу в тебе білу одіж і сандалії. Зрозумій: хоч воно й неприємно вдягатись в чуже, та навіщо б ми все те носили, коли ти маєш ці речі в порядку. Одягніть святого пророка тим часом у мій плащ... бо мусить же бути між вами "легат", поки "пророк" говоритиме з цезарем.
— Та він чогось чудно виглядає,— промовив Пріск, переодягаючи Діодора.
— Чи ж можна так хвилюватись? Вибач, як молоденьке дівчатко, коли його обіймає вояк. Ти ж бачиш, що не в тому щастя, щоб знати будуччину, а в тому, щоб... її не знати.
— Дійсно! — додав Антістос.— Аж тяжко собі уявити, як ти бентежився б, коли б тебе попередили про це боги... бодай перед місяцем.
— Правда,— підтвердив Татіан.— Напевно, пророк наробив би помилок... і, мабуть, непоправних... Не навчаю тебе, лише подаю до відома мій досвід: будуччину треба робити, але зайво її знати чи говорити про неї наперед. А як там клепсидра?
— Вже доходить.
— Добре. Все вчасно.— Татіан став попліч пророка, що підвівся, але мовчав, як земля.
— Близнята,— озвався веселий Антістос,— чудово!
Татіан уклонився, благословляючи так само, як це зробив пророк при їхньому вступі.
— Будьте під охороною бога! — промовив Діодоровим голосом, як справжній і добрий актор.
— Геніально! — потер собі руки Пріск.:— Коли б я не був побожний, вірив би, що й сам бог не впізнає, котрий правдивий.
— Так, я іду. Цезар мусить застати пророка заглибленого в побожне роздумування. А ви — пильнуйте уважно! — звернувся Татіан своїм природним голосом. Але враз додав, наслідуючи жерця: — І робіть, як визнаєте за найліпше... Та пам'ятайте, що слухняність — чеснота жерців, а дисципліна — вояків.
Діодор тихо застогнав.
Антістос віддав Татіанові ключ.
— Ти, центуріоне, підеш назустріч цезареві до брами,— наказав легат Антістосові.
— А ти лишишся тут, щоб достойний пророк не нудився в самітності. Бо ж самітність і нудьга підсувають, звичайно, нещасливі думки. Двері я замкну. Цезар обійде покій круговим хідником. Тож — не прислухайтесь!
Вони вийшли.
Антістос замкнув одні двері. Татіан — другі. Пріск із приязною усмішкою поглянув на приголомшеного пророка:
— Не журись! Нагороду дістанеш ще більшу, ніж за свою власну ворожбу.
З клепсидри впала остання краплина води...
IV. ПРУЖИНИ
Як зброю зброєю відбить велить закон,
Так ставить справедливість брехню проти брехні.
Оеідій
Августа Сабіна закінчувала вдягатися.
У настеленому вщерть пухкими килимами покої вікна й двері були щільно затулені товстими заслонами.
Сабіна не зносила голосних звуків, дзвінкого голосу, повного світла, різких барв. І найдужче боялась протягів. Її служниці й пані з її почету призвичаїлись, мов кроти, рухатись непомітно й нечутно, як тіні.
Покій аж задихався від мішаного аромату парфумів, квіток, есенцій і припаленого волосся. Три фригійки закінчували зачісування августи.
Зачіска була дуже химерна: над чолом підносилась волосяна діадема, з якої, мов баранчики з горбка, скакали додолу кучерики.
Велика скринька тонкої роботи з мистецькими інкрустаціями була повна штудерних кучериків із цілком однакового, як у Сабіни, волосся. Августа дуже уважно вибирала ті, що їй подобались сьогодні.
Одна орнатрікс виймала їх із скриньки так обережно, ніби то були живі метелики, готові випурхнути крізь замкнені вікна. Друга виправляла їх легкими, зручними рухами. Третя, прийнявши в свої руки, мов святощі, з тонкістю ювеліра й м'якістю доброго лікаря встромлювала пришпильку з кучериком у відповідне місце на голові августи.
Дві, молоді, по пояс обнажені муринки, непорушні, як вилиті з чавуну статуї, тримали перед августою срібне, досконало відполіроване люстро, в якому Сабіна контролювала працю своїх стрижійок.
А праця була марудна, забарна й провадилась майже у повній мовчанці. Часами тільки в ту задушливу тишу вшкрябувалось шкварчання блимаючого таємним блакитним світлом вогника, що на ньому нагрівались фризувальні щемки. Вогник видавався храмовою лампадою і надавав усій процедурі вигляд священного ворожбитства.
Цієї "містерії" не відчувала лише одна істота: трохи більша за звичайного кота, сіро-жовта, на августиних колінах. Був це улюбленець бездітної і вже старшого віку цезаревої дружини, іхневмон, званий ще "фараоновим щуром", або мангустою,— Аматус. Скрізь, куди б не їхала Сабіна, Аматус був при ній невідлучно. Всі знали, що коли б ця "фараонова криса" могла сказати свою волю, все життя двору відразу змінилось би. Ознакою особливої милості був для кожного дозвіл Сабіни погладити пухнату тваринку. Але вона зовсім не тішилася виявами уваги з боку чужих людей. На того, хто дотикався шерстки Аматуса, він звичайно цілком недвозначно вирячував свої ясно-червоні очі. А той, кому припала честь гладити "щура", намагався скоротити вияви своєї до нього прихильності.