Розділ дев'ятий
Наступного дня вранці Сашко з дому вийшов сам. Звичайно він виходив разом з мамою, але сьогодні вона зібралася швидше за нього й, не чекаючи, не кажучи й слова, хряснула дверима. А Сашко вийшов слідом.
Він наздогнав її уже в дворі, вірніше, не наздогнав, а побачив її спину. Поруч неї ішов Маринчин тато. Мама щось говорила йому, а він жалібно клював носом. Видно, мама обурювалася Сашком, говорила, що тепер ніколи-ніколи не пробачить йому, що він розпропаща людина. Маринчин тато клював носом, легенько похитував головою, отже, він був у всьому згоден з мамою.
Сашко проводив їх до тролейбуса, подивився, як вони сіли в тролейбус, як Маринчин тато пщштовху-
11 В. Желєзннков
321
вав маму в двері машини, тому що тролейбус був набитий ущерть. Потім Сашко побачив у задньому вікні мамине обличчя й мамину веселу хустинку, яку привіз їй тато з експедиції по Середній Азії.
А потім Сашко розвернувся, щоб іти своїм шляхом, і раптом його охопив такий настрій, такий страх перед Гошкою, перед його причіпками й дратуванням, що він просто не пішов до школи. Нехай вони вивчають там свої "А" заголовні та "а" маленькі, "Б" заголовні та "б" маленькі, нехай вони вивчають усю решту літер, а він залишиться дурником.
Краще бути дурником, аніж зустрічатися з Гошкою, цим шкідливим Гошкою, якому він наобіцяв марки і стільки через них перетерпів.
А в Москві для прогулянок місця багато, й цікавого в Москві дуже багато, стільки цікавого, що невідомо, хто буде дурником: Сашко чи ті, хто сидить у школі...
Так він прожив цілих п'ять днів. Приходив додому, його годували, потім він про око порпався в зошитах, потім усе ховав у портфель і біг у двір. Ніхто з ним не розмовляв: ні мама, ні бабуся. А від Петра Петровича й Маринки він ховався всіма правдами й неправдами.
Цього дня він затримався вдома довше, ніж звичайно. Бабуся кудись пішла, і Сашко чекав її повернення, щоб пообідати.
Коридором пройшов Петро Петрович, дістав щось з поштової скриньки, відчинив до Сашка двері й сказав:
т
— Вам лист з Камчатки, а мені з Південного полюса.— Потім він уважно поглянув на Сашка. (Той про всяк випадок низько похилив голову — так було зручніше: не бачиш очей людини, яка з тобою розмовляє.) І додав: — Де це ти пропадаєш останнім часом?
— Я не пропадаю,— сказав Сашко.— Просто багато уроків.
— Уроки уроками,— сказав Петро Петрович,— а давніх друзів забувати не годиться.
Сашко зрадів, що порозмовляв з Петром Петровичем, все-таки на душі легше. І тому, коли Петро Петрович /п'окликав його умовним стукотом через стіну, він радо побіг до нього. Він увійшов до кімнати й відчув, що скучив за нею, за цим безладдям, за книжками, які валялися в різних кінцях кімнати в розгорнутому вигляді: Петро Петрович завжди читав одразу кілька книжок; за карточками Ігоря, розвішеними по стінах, за улюбленим чарівним кріслом, за запахом цієї кімнати.
— Як шкода,— сказав Петро Петрович.— Написав Ігореві листа, почав шукати конверт і змахнув окуляри. Розбилися на друзки. Ти мене виручиш, напишеш адресу на конверті? Без окулярів я нічого не бачу.
Петро Петрович підвівся зі свого місця й підштовхнув до стільця Сашка.
— Ну, давай пиши,— сказав Петро Петрович.— Ти вже всю абетку знаєш?
Сашко хитнув головою: розумій як хочеш.
— Ну, давай пиши. Вгорі, на ріжку, великими друкованими літерами напиши: АВІА.
її*
323
Ці літери Сашко знав і радо, низько схиляючись до конверта, написав спершу заголовну "А", потім "В", потім "І" і знову "А". Ах як Сашко старався, і як у нього полегшало на серці, коли з такою легкістю впорався з цим словом!
— Тепер напиши: Одеса. Давай по літерах: О, Д, Е, С, А. Написав?
— Написав,— відповів Сашко, хоча в цьому слові він пропустив літеру "Е", а літеру "С" розвернув у інший бік.
Йому стало трохи гаряче, і він уже зі страхом став чекати продовження адреси.
— Тепер напиши: вулиця Карла Маркса, 25. По літерах: В, У, Л, И, Ц, Я. Написав?
Сашко кивнув, він остаточно заплутався й чекав, коли ж буде край оцій муці.
Тепер, коли Петро Петрович йому диктував, він писав літери на галай-балай, писав їх догори ногами, й розвернувши в інший бік, і просто вигадуючи якісь нові, нікому не відомі літери. А Петро Петрович диктував йому назву вулиці, потім назву експедиції і, нарешті, синове прізвище та ім'я.
Адже цей лист мав пройти далеку путь. Спершу до Одеси літаком для швидкості, потім пароплавом попливе до Південного полюса, через Чорне й Червоне моря, Суецьким каналом, огинаючи Африку, перетинаючи екватор, і, нарешті, його привезуть Ігореві.
— Так. Спасибі,— сказав Петро Петрович.— Тепер ми його заклеїмо.
Сашко поволі рушив до дверей. Біля дверей він оглянувся. Петро Петрович роздивлявся його кар-
■лючки. Сашко ступив останні два кроки, щоб назавжди покинути цю кімнату, аж раптом Петро Петрович сказав:
— Чудово, чудово... Може, ти його кинеш у поштову скриньку, коли підеш гуляти?
Сашко на мить завмер, потім кинувся назад до Петра Петровича — отже, він нічого не добрав через очі,— схопив конверт.
— Я зараз же піду на вулицю і вкину його в поштову скриньку. Я це зроблю цю ж мить.— Він вибіг у передпокій, на ходу схопив куртку, щоб Петро Петровичуне передумав, і вискочив із квартири.
Тільки у дворі Сашко отямився: витягнув лист, полюбувався своїми карлючками, склав лист удвоє й заховав у найдальшу кишеню. І раптом він здибався носом до носа з Маринкою.
— Здрастуй, Сашко,— сказала Маринка.
— Здрастуй,— сказав Сашко.
— Ой, знову пішов дощ!— сказала Маринка.— Ти просто так вийшов чи у справі?
— Просто так,— сказав Сашко.
— Тоді ходімо до мене,— сказала Маринка.
— Ні,— відповів Сашко.
— Ходімо,— сказала Маринка й додала між іншим.— У нас удома нікого немає.
— Не піду,— сказав Сашко.
— Дурний,— сказала Маринка.— Тато анітрохи на тебе не сердиться.
— Я бачив, як моя мама розмовляла з ним. Вона мене лаяла, лаяла, а він кивав головою, що згоден з нею. Тепер у мене взагалі знаєш яке життя: мама зі мною не розмовляє, бабуся не розмовляє.— Він сунув руку в дальню кишеню, помацав лист Петра Петровича й просто мало не заплакав.
— Мій тато так робив головою?— запитала Маринка й показала, як її батько клював носом.