— А я тут при чому?— не зрозуміла бабуся.
— їх міг узяти тільки Сашко,— відповів Маринчин тато.— Він сьогодні був у нас, попросив у Маринки подивитися мій альбом... І ось наслідок: немає двох найцінніших марок.
Наступної миті Маринчин тато з бабусею з'явилися перед Сашком. Вони стояли поруч, безмовні, як статуї.
Сашко звів на них очі й, намагаючись говорити якомога голосніше, сказав:
— Я не брав марки. Слово честі, я не брав ніяких марок.
Можливо, зараз він навіть признався б, "від* дав би ці марки, але він просто боявся признатися.
— Сашко,— сказав Маринчин тато. Він дивився на Сашка згори вниз, і Сашку здавалося, що він зараз клюне його носом у самісіньку маківку.— Я розумію, ти просто не подумав, тобі нічого не буде, я тобі заздалегідь пробачаю, тільки віддай мені марки.
— Я не брав марки,— знову сказав Сашко й навіть упевненіше.
Маринчин тато знову клюнув носом. Тільки тепер Сашкові здалося, що він просто ладен заплакати й зовсім не збирається клювати його в маківку.
— Ну, хочеш, я тобі дам за ці дві марки п'ять марок: одну нову, наприклад, марку республіки Танганьїки, Великобританію, Канаду, Ірак і будь-яку країну на твій вибір... Ну, гаразд, я тобі дам десять яких завгодно марок.
— Слово честі, я нічого у вас не брав,— сказав Сашко. Йому стало якось трохи легше, він зрозумів, що ніхто не зможе довести, що саме він узяв ці марки.
— Сашко в нас ніколи не бреше,— сказала бабуся.
Маринчин тато знову жалібно клюнув носом і сказав:
— Отже, це все ж таки зробила вона, ну, я їй зараз покажу!
Він вискочив з кімнати сягнистим кроком, і Сашко уявив собі, як він біжить сходами, плигаючи відразу через п'ять, ні, через десять сходинок, як він уривається додому й починає страшним голосом гримати на Маринку й клювати її своїм довгим пташиним носом.
— Сашко,— сказала бабуся,— а може, ти все ж таки взяв марки?
— Нічого я не брав,— сказав Сашко.— І чого ви до мене всі причепилися?— Він трохи помовчав.— Бабусю, а що він зараз зробить Маринці?
— Не знаю,— відповіла бабуся.— Всякі бувають батьки. Один, можливо, покричить і заспокоїться, інший кине розмовляти. Не буде її помічати, ніби вона для нього не існує: загалом, буде проробляти її своїм мовчанням і зневагою. А інший, можливо, й покарає ремінцем.
Бабуся вийшла з кімнати. Сашко тяжко зітхнув. Він сидів на тахті, під якою лежав його щоденник з двома марками. Ох ці кляті дві марки!
У Сашка самі по собі потекли сльози й закрапали на підлогу. Вони падали на чисту, дбайливо натерту підлогу, і там, на цій підлозі з'явилися маленькі цяточки від Сашкових сліз. І тої миті повернулася бабуся. Вона поглянула на Сашка й відразу все зрозуміла.
Бабуся так страшенно зблідла, нібито скоїлося якесь велике-велике лихо. Вона підбігла до телефону, тремтячими руками набрала номер телефону й гукнула в трубку мамі: "Негайно приходь додому!" Мама, видно, про щось запитала бабусю, й та відповіла: "Живий, але негайно приходь додому". Вона повісила трубку й заметалася по кімнаті. Вона металася по кімнаті доти, доки не влетіла мама.
— Полюбуйся своїм синком,— сказала бабуся.— Ось до чого призводить батькова відсутність.
г
Він, він, він...— Бабуся заплакала.— Він украв дві марки в Маринчиного батька. Вліз у альбом і вкрав.
— Так,— сказала мама.— А звідки це стало відомо?
— Спершу прийшов Маринчин тато,— відповіла бабуся.— І він відмовлявся, нахабно так відмовлявся, зухвало. Уявляєш, каже: "Слово честі, я не брав". І я, стара дурепа, кажу: "Наш Сашко ніколи не бреше". А потім той побіг собі, а цей розревівся.
— Ти брехун і злодій,— сказала мама.— Зараз же збирайся, підемо до Маринки.
Сашко сидів, низько похнюпивши голову.
— Подивися на мене.— Вона взяла Сашка за підборіддя й підвела його голову.
І Сашко побачив її очі, і її рот, і повіки очей, які весь час напружено здригалися. Геть усе в цьому обличчі було для нього незнайоме, й чуже.
— Де ці марки?— запитала мама.
Сашко став на коліна, витягнув з-під тахти щоденник і дістав марки. Мама взяла марки в руку й довго-довго дивилася на них, намагаючися прочитати, що там написано, нібито це зараз було що-найголовніше.
— Ходімо,— сказала мама.
— А може, їх віднесу я?— несміливо прошепотіла бабуся.
Мама їй нічого не відповіла, і вони вийшли на площадку сходів. Сашко йшов поволі-поволі, мама коли-не-коли підштовхувала його. Вони вийшли у двір, перетнули його й увійшли в під'їзд, де мешкала Маринка. Сіли в ліфт і піднялися,на шостий поверх.
— Дзвони,— сказала мама.
Сашко натис ґудзик дзвінка. їм відчинила двері Маринка. Сашко уважно подивився на неї: вона була така ж сама, як і завжди. Видно, батько її не здійснив свою погрозу.
— Марино, поклич свого тата,— сказала мама. Маринка побігла й повернулася з батьком.
— Здрастуйте,— сказала мама.
— Здрастуйте,— відповів Маринчин тато й якось увесь зігнувся, ніби йому було незручно, що він такий високий.
— Ну?— сказала мама.
— Це я взяв,— сказав Сашко. Далі він нічого не міг видушити.
Мама простягнула марки Маринчиному татові. Той схопив їх і одразу ж почав розглядати.
— Усе гаразд,— сказав він задоволеним голосом,— ріжечки не пошкодили. Знаєте, я був певен, що вони знайдуться, тільки боявся, що пошкодять ріжечки. Це найцінніше в марці.— Потім він поглянув на Сашка й додав: —3 тебе ніколи не вийде справжнього колекціонера.
Сашко ще нижче похнюпив голову, щоб нікого не бачити. Він тепер бачив тільки ноги. Мамині ноги в черевичках на високих каблуках, ноги Маринчи-ного батька в черевиках сорок п'ятого розміру й Маринчині ноги з облупленими носами. Ці ноги іноді трохи ворушилися. Там нагорі над ним його мама й Маринчин тато вимовляли якісь слова, але Сашко нічого не чув.
— Нам пора,— сказала мама.— До побачення. Вибачте.
— Що ви,— сказав Маринчин батько. Він чомусь торкнув Сашка за плече й клюнув носом.— Зрештою все закінчилося благополучно, й нема чого так засмучуватися.
Він одчинив їм двері. Першою вийшла мама, а коли Сашко проходив повз нього, він тихо прошепотів йому: "Мужайся". І клюнув носом. Цілу дорогу додому Сашко йшов позаду матері. І думав, що тепер його довго-довго лаятиме бабуся, а потім вона ще візьме та розповість Петру Петровичу. Ось тоді-то зовсім невідомо, що робити.