Сашко міцно-міцно замружився, він дуже боявся. Він навіть не міг дивитися на голку, так він боявся. Проте Сашко не виказав себе, тому що перед ним підіймалася кудлата голова Петра Петровича. А поруч нього стояли ті троє з льоху: француз, німець та іспанський селянин. Сашко чудово їх усіх бачив.
Вони стояли перед ним ніби живі.
Розділ одинадцятий
Одного разу, коли Сашко був іще хворий, надійшов од тата лист. Бабуся надягла окуляри, сіла біля Сашка й почала читати.
— "Дорогі мої Олю й Сашко!— писав тато.— У нас уже випав сніг, і робота моя тепер посувається повільніше. Тільки вчора повернувся з невеличкого походу: ходили в район гейзерів. Мороз був десять градусів, а температура води в озерцях од гейзерів тридцять шість градусів тепла. Ми всі чудово викупалися. А тепер про найголовніше: я тут повинен прожити до наступної осені. Може, ви до мене приїдете? Бо я тут геть здичавів і дуже скучаю за вами. А тут для вас диво дивне. Купатиметеся в озерах узимку, ходитимете на лижах, їздитимете на собаках. А крім усього іншого, тут сніг солоний, тому що морські шторми й вітри здіймають велику кількість морських крапель у повітря, ці краплі замерзають і разом зі снігом спадають на землю. Хіба це не казка: солоний сніг? Приїздіть, не пошкодуєте.
Сашко, ти їздитимеш до школи на собаках. їх у мене багато: Трон, Гілка, Голка, Леді, Музикант, Тяпа, Сокіл і Пуп'янок. А найголовніший пес Алерт — це ватажок, він біжить попереду, веде запряжку. Він рудий, напрочуд дужий і розумний. Приїздіть. Я вас підніму до кратера вулкана, і ви відчуєте, як тремтить під ногами земля й хтось сопе в кратері, ніби дихає через великий-великий ніс. І ви зможете просто, наприклад, плюнути в кратер. Адже це чудово! Ваш бородатий "очкастий". Найнижчий уклін Євдокії Фролівні. Сергій".
— Не треба мені його уклонів!— обурилася бабуся.— Що вигадав! Хвору, слабку дитину тягти на Камчатку. Чи бачена це річ: солоний сніг, купання в озерах, до школи на собаках їздити. Казкар. Ось я йому сама відпишу.
— А я поїду на Камчатку,— сказав Сашко.— Я поїду.
— Насамперед,— сказала бабуся,— треба одужати й порадитися з лікарем. А можливо, тобі не можна змінювати клімат?
— А ти не пиши поки татові листа,— попросив Сашко.— Не писатимеш?
— Не писатиму,— сказала бабуся.— Тільки одужуй швидше.
А коли прийшла мама, він сказав:
— Я скоро одужаю, і ми поїдемо до тата. Гаразд? Я тебе дуже прошу. Дуже, дуже, дуже...
Ото добре б поїхати до тата на Камчатку, забути про московські прикрощі, не ходити до цієї школи. А лист Петра Петровича можна було залишити в бабусі, і вона все владнала б. Тоді йому стало б так легко й вільно й можна було б жити собі на втіху.
Розділ дванадцятий
Коли Сашко вперше вийшов з дому, вже настала пізня осінь. У дворі були калюжі, а в калюжах плавало жовте листя.
Щонайперше він подався в гараж. Нічого не змінилося там за його відсутність. У гаражі, як і колись, пахло бензином і мастилом, і навіть його знайомий шофер, як і колись, порався зі своєю "Волгою".
— Здрастуйте, дядьку!— сказав Сашко.
— А, здрастуй, малий,— сказав шофер.— Як живеш?
— Я хворів,— відповів Сашко.— У мене була ангіна.
— Отож-бо, я дивлюся, ти зблід, і обличчя в тебе якось витягнулось. Мабуть, підупав на силі?
— Нічого,— відповів Сашко.— Я тепер щодня їстиму геркулесову кашу й одужаю.
Потім Сашко побачив Маринку й побіг до неї.
— Який ти худий, сама шкіра й кістки,— сказала Маринка.
— А мені робили уколи,— сказав Сашко.
— Боляче?— запитала Маринка.
— Ні, зовсім не боляче,— сказав Сашко.— А потім, я терплячий.
— А ось це тобі.— Маринка витягла з кишені конверт і простягнула Сашкові.
Сашко взяв конверт.
— А ти розкрий, розкрий,— сказала Маринка. Сашко розкрив і побачив там кілька марок.
— Десять штук,— сказала Маринка.— Це тобі від мого тата, для початку колекції.
— Спасибі,— сказав Сашко.
Повз них проїхала машина з гаража, й Сашко помахав рукою шоферові. Машина під'їхала до воріт. А у воротях стояла Сашкова бабуся, розмовляла з якоюсь жінкою і не бачила, що заступила дорогу машині.
— Гей, тітко!— грубо крикнув шофер.— Знайшла де стояти, а то штовхну машиною, кісток не збереш.
І Сашко це все почув. Це так кричали на його бабусю, на найкращу, найдобрішу людину! І кричав не хто-небудь, а його друг — шофер, дружбою з яким він так пишався!
Сашко почервонів, потім побілів і раптом кинувся щодуху за машиною. Він підскочив до шофера й крикнув йому в обличчя:
— Якщо ви ще раз коли-небудь закричите на мою бабусю, я вас... я вас... я вас ударю.— Він кричав високим тонким голоском.
Ось зараз щось мало трапитися. До нього підбігла Маринка й стала поруч.
— Ух ти,— сказав шофер,— який лицар, просто благородний лицар!— Він оглушливо засміявся.
Більше він нічого не міг сказати. Просто не знав, що йому говорити. Можливо, йому було соромно. Досі він часто гримав басом на людей і ніколи не замислювався, що ображає їх. Він кричав на них і їхав далі своєю дорогою.
А оце вперше йому сказали такі слова. І хто сказав? Маленький хлопчик, якого він міг одним щиглем кинути на землю, про якого він навіть не пам'ятав, варто йому піти з роботи. Він навіть не знав його імені.
Сашко стояв перед ним, наче дике звірятко, рішучий, відчайдушний, ладний до кінця відстояти свою бабусю. Він зараз зовсім не боявся й зовсім не соромився, це було з ним уперше. Хай геть усі люди дивляться на нього, а він нічого не боїться. Хай на нього дивляться випадкові перехожі. І тільки десь у глибині його очей шофер побачив біль і образу. Тоді шофер сказав:
— Ну, пробач, малий, винуватий, геть-чисто сто разів винуватий, і ви, бабусю, великодушно пробачте.
Він рушив машину й помахав Сашкові рукою.
— Ой, Сашко, який ти хоробрий!— сказала Маринка.— Ти просто справді хоробра людина.
Кумедна Маринка! Вона клювала носом, зовсім як її батько.
А бабуся хотіла спершу вилаяти Сашка за те, що він лізе не в свою справу, але потім передумала.
Хіба можна лаяти людину за благородні вчинки: ні, звісно! І бабуся це пречудово знала. Тим паче, що в неї у голові раптом заспівала давня забута пісня. їй захотілося заспівати цю пісню вголос, так у неї радісно було на серці, але вона стрималася.