— А хіба від того легше буде — мутить, мутить людей? Навіщо це?—докірливо мимоволі вирвалось-у мене.
— Навіщо? А ти не знаєш, навіщо? А розвьорстка, а знущання? Ти цього не бачиш — повилазило? Продався за черствий шматок!.. А знаєш, куди вони йдуть? До чого вони ведуть?
Коханець раптом сів, поклав на руки голову й так застиг. До хати увійшов один з вояків і грубо сказав:
— Готово!.. І не дриґнув!..
— А!.. Компартія!..
І він голосно зареготав.
І та ж сама хвороблива пристрасна й жорстока посмішка в зморшках коло рота.
— А тепер ось з цим! —сказав Коханець. Вояка підійшов до мене й презирливо оглянув.
— Стривай! стривай!.. Я ще хочу з ним поговорити. Це Цікаво! Коли там ще доведеться зустрітись? Грицьку, налий йому оцей стакан! Він каже: українець. Побачимо, який з нього українець.
Коханець тряс довгим чубом, кокетуючи,-І ДИВИВСЯ ]
мене вчителем якогось маленького глухого села.
"Кари моєму народові за давні провини, за гріхи й безглу дя",— думав я.
Якась важка й пекуча хвиля залила мені груди. Тепе я вже знав: я чимсь навіки спаяний з тими, хто послав меь сюди. І смерть чомусь здавалась зовсім не страшна.
Грицько налив шклянку, очевидно самогону, бо від н< потягло пахом перегорілого жита й спиртом. Я лише тепе побачив на столі скибки білого хліба, глечики, тарілки сметаною, пляшки з самогоном.
— Ну?—рішуче сказав Коханець. Я завагався.
— Пий, а то!.. Та однаково!.. Пий, веселіш буде, браток! Тоді я од важив ся, підійшов і в один раз вицідив уск
горілку.
В животі мені разом запекло, у ноги побіг гарячий струмок а в голові великий шум.
Коханець насмішливо дивився на мене.
— Молодчина, хоч цим не поганиш свого роду!
Він ще який час дивився на мене, наче щось зважуючи. Тоді моргнув воякові й, звернувшись до мене, сказав:
— Ну, а тепер іди ти спати, хлопче! Чуєш?
Грицько підійшов до мене, ласкаво озирав, як свою здобич, що вже ніколи не втече.
Він міцно запопав мене за руку й поволік із хати.
Я відчував: ноги мої тинялись, в голові шуміло, в ухах хтось дзеленчав завзято в малі дзвони.
І в ту ж пору перед очима пройшла така яскрава смуга червоних променів весняного ранку й пахощі вербового цвіт^!
Я мимоволі вхопився за одвірок у сінях і застиг.
В той же час хтось грізно постукав у вікно, із хати почувся крик:
— Назад! Назад! — Грицько одірвав мене від одвірка й поволік до хати.
Крізь туман, що стояв мені в очах, я помітив: Коханець сидів і нахабно-огидливо сміявся.
— Ще трохи рано! До світу далеко! Ти той... поспівай нам трохи... А то, брат, щось скучно...— сказав він.
Хтось із гурту хлопців зареготав.
— Бачиш, і хлопці охочі послухать. Я мовчав.
Мені в грудях підводилась якась лють і ненависть. Тим часом Коханець звернувся до мого цербера.
— Грицьку, налий йому ще, нехай його підохотить! Грицько слухняно підійшов до столу і забулькотів у шклянку самогону.
Я тоді наближаюсь до Коханця й рішуче кажу:
— Я не буду пить! І співать не стану!
— Чому? —єхидно поспитав Коханець.
— Я не хочу більше знущання. В ідіть мене, куди вам треба.
— Ще вспієш, хлопче! Ми й тут можемо.
— Не мучте мене, слухайте! — істерично прокричав я. Коханець прижмурив ліве око:
— Слухай, не валяй дурака! Як на те пішло, то знай: я вбивать не стану, а візьму з собою! Брешеш, заспіваєш мені!
Я несамохіть поточився назад і сів на лаву.
— Ги-ги-ги! Будеш нас розважати! їй-бо! Скучно, братуха, їй-бо, скучно.
Він таки справді поневірявся.
Обіперся об стінку і так насмішкувато дивився на мене. Я похнюпив голову й байдуже чекав, що буде далі.
— Слухай сюди,— знову звернувся до мене Коханець.— Ось тоді так: як проспіваєш зараз, на ранок одпущу. А ні — будеш гуляти зо мною ще довго!
Я ноглянув на нього здивовано й недовірливо.
Якийсь маленький чортяка шепотів мені на вухо, підбивав мене на цю спокусу. Але було сором за зраду своєму товаришеві, обурення клекотіло в мені важким туманом.
Та раптом так гостро запахло мені знову вербовим цвітом і червоними проміннями весняного ранку!..
Я підводжусь й похапцем, з огидою випиваю шклянку самогону і, як наймит, похнюпивши голову, починаю співати.
Мене пече зненависть і обурення, голос мій бренить грубо, але... звіряча жага життя перемагає...
Я згадую за тисячі, мільйони люду, обшарпаного, зголоднілого, —що пнеться вийти на кращий шлях, за землю мою радісну й беспутну, що розкинулась тепер, як запльована повія.
Тоді біль цей вливається гарячим потоком у моє серце. Що моя зневага й смерть за їхні муки, за їхні змагання!
Я, не думаючи, беру одну з пісень, котра в цю хвилю приходить мені в голову: "Ой доле, моя доле", що відповідає моєму глибокому болю, й голос мені бренить тоді соковито й сумно. Напівсвідомо в цю пору я помічаю усе, що діється в хаті.
У двері раптом входить гурт бандитів, диких, неохайнш в якихось чудних убраннях. Хто це? Останки Запорозьке Січі, татарва чи сини мого народу? Очі їм затуркані повол ясніють. М'який спокій лягає на обличчя.
Мій магнат в цю пору з насолодою дивиться на мене, яі ситий крамар, котрого тішать. Та щодалі очі йому туманіюті слізьми, на обличчя лягає сум.
Із-за печі виходить жінка, по-міському вбрана. Бачу: очі її сині-сині, як польові волошки, а підборіддя одвисле, гладке й жовтувато-бліде, як у підстаркуватої повії. Сині дитяч волошки — й повія!
Вона підходить, схиляється на плече Коханцеві й про щось шепоче.
Та за кілька хвилин вони обоє починають разом зо мною співати, і голоси їх повним струменем зливаються з моїм.
Чудно було дивитись! Я собі одним куточком голови трохи посміхаюсь.
Це ж точнісінько як в українській старій мелодрамі! Та що ж поробиш, коли збіглось так життя!
Моя компанія дійшла до смаку, й ми проспівали ще кілька наших пісень. Я бачу — у мого теперішнього життєдавця сум в очах. В його подруги в синіх очах рясні сльози, що горять, як синява нічного неба влітку,— і лише підборіддя повії! Коли скінчили, Коханець важко зітхнув і поглянув не мене теплими, сумними очима.
Його подруга крізь сльози дивилась вдячно й захоплено.
— Ну, що ж, товаришу, вип'ємо! — сказав Коханець.
Я змучений, стомлений, якось байдуже погодився. ,
— А ви, хлопці, мабуть, пора спати! — І він спроквола махнув рукою.