— А, ось вони, пташенятка! Нам-то вас і треба. Комісар підняв револьвера, але на нас націлилось цілих три
рушниці.
— Опусті револьвер, не пособітся! Позно!
До нас увійшов здоровенний рижий чолов'яга. Пишні вуса в нього вкрилися інеєм, і з них падали слизькі краплі. Він зиркнув блискучими чорними очима.
— Хто такі будете? Ваші документи!
— Зачем тєбє документи мої? Что тебе нада?
— Ето потом разберьом, што нам нада! Документи по-кажі!
— А кто требует?
— Я требую! Так мінє покажеш?
— Успокойся, товаріщ! У
— Какой я тобі товариш? Сволоч! Товариш! Што я з тобою — водку пив, чи що? Какой товариш!
— Та що з ним панькаєшся! В'язать його — обшарить. Зразу видать, що за штука,— устряв другий хриплий голос.
— Нічого, ми допитаємо в штабі,— сказав перший.— А лівольверт давай сюди.
Комісар якось знизився й з презирливою посмішкою випустив револьвера.
— А як твоя сила, ти що тоді робиш? А? Сатана!
Нас оточили, обшукали, зачекали, доки одягнемось, і повели з хати. Надворі в обличчя вдарив густий туман. Крізь нього було чутно, як десь далеко гавкали собаки, блимали звідкись смуги світла. Заспівали півні, і від того чомусь зразу стало тепліш у грудях і цікаво.
Я думав: тисячі років проходили по землі й ніч у ніч співали півні — благословляли безупинне життя на ній. Про небезпеку я не хотів думати. Стало по-хлоп'ячому цікаво, чим скінчиться вся ця незвичайна подія.
Ми йшли в оточенні кількох озброєних, осторонь їхали вершники. Стукіт копит лунко розходився в тумані. Один з вершників раптом спинився, запалив цигарку, й тоді в осяянні маленького вогника встали якісь стародавні велетенські легіонери. А сизий туман сідав на одежу, збирався в крижані крупиці, й по тілові розходились дрижаки.
Нас повели якимись глухими закапелками, далі ми увійшли в невеличке провалля, за ним був гай. І коли виходили з гаю, раптом в очі впав рясний промінястий світ. Майже на околиці села нас завели в якусь хату. Ми запримітили маленький каганець, по підлозі було розкидано солому, осторонь валялась амуніція, а коло печі лежало теля й спокійно ремиґало.
Хтось у темній чумарці вискочив з другої хати, оглянув нас зацікавлено-веселими очима й, узявши одного з вартових, швидко зник.
А за кілька хвилин нас просто впхнули в другу просторні-шу хату. За столом напроти нас сидів, обіпершись на руку, добродій у сірій чумарці.
— Ну, не сподівались? — тряхнув довгим чубом і, звузивши косенькі, по-звірячому блискучі очі, пильно вдивлявся в нас.
Ми стояли мовчки, несміливо озираючись. Я все ж запримітив за піччю якесь шамотіння й схожу на жіночу постать, що там вешталась. Обіч стояло кілька озброєних людей і захоплено стежили то за нами, то за добродієм у сірій чумарці.
— Ну, що ж? Розвьорстка? Викачка хліба! Сукини сини, сволочі! Розвьорстка вам!
Добродій зловтішно хитнув головою, а далі впився в нас очима.
Комісар в цю пору легко чмихнув, і по обличчю йому розійшлась тонка презирлива посмішка.
— Хто з вас комісар? Ну? — поспитав добродій суворо, але стримано.
— Я! — твердо відповів мій товариш.
— А-а! Я бачу! Ти?
— Да, я!
— Партійний?
— Да!
— А-а! Дорога рибка! Ти хто? Жид?
— Латиш!
— Так ти сюди, до нас, хліба?
— У мене отечества нет!
— Інтернаціонал? Брешеш. Шахери-махери! Знаєм твій Інтернаціонал! Де твоя свобода, равенство? А мать твою... Людей дурить!
— Ми боремся за всєх трудящіхся, і нікого не обманиваєм, ето всьо ложь! С намі все! Ето бандіти протів, проходімци разниє!
— А хто ж я, по-твоєму?
— А сам знаєш.
— Бандіт?
— Конечно, бандіт! Зачем людей подбіваєш, зачем мєшаєш нам работать?
— Работать, щоб старцями усі стали? Сволочі!
— Неправда! Ти на несчастьї республікі іграєш! Бандіт ти! Разбойнік!
— А ви? Хто ви?
Добродій підвівся, підійшов на кривих ногах до комісара і впився в нього блискучими сірими очима.
— Що з тобою робить? Кажи, що мені робить з тобою? Комісар знизав плечима:
— Я нічого не боюсь!
— А-а! Так! Хлопці!
Він ляснув у долоні, моргнув оком. В гурті хлопців почались якісь суперечки, та швидко один з них підступив, запопав комісара під руки й чекав.
— Ну, хіба не знаєш? Там! — зневажливо махнув добродій і, тиняючись на ногах, кривих, як у доброго вершника, подавсь до столу.
Я несамохіть рвонувся за комісаром. Неймовірний біль і співчуття штовхнуло до дверей. Але до мене зразу підскочив вояка з рижими вусами.
— Жалко? Товариша жалко? Хі-хі-хі! Підожди, ще встигнеш!
Він попав мене за плече й так тримав.
На хвилину я зустрівся очима з комісаром і бачив: очі йому безпомічно й злякано забігали, обличчя перекривилось. Але за мент комісар раптом напружився, застогнав і тоді зовсім спокійний і холодний поволі й твердо вийшов з хати.
Добродій усівся за стіл і так само гостро, з лукавим посміхом поглянув на мене.
— Ну,^а це що за мазня буде? Я мовчав.
— Я тебе питаю, хто ти? Агент?
— Рахівник!
— Який рахівник? Що це за слово?
— Я щетовод!
— Партійний?
— Ні!
— А що ж, кацапня, чи ще який чорт?
— Українець!
— Українець? Чого ти пішов сюди?
— Однаково ми мусимо сюди йти, чи з рушницями, чи старцями.
— За хлібом?
— За хлібом!
— Що ж ти приніс за це?
— А що ж я можу принести?
— Нічого не вмієш?
— Я артист, співака.
— Інтелігенція! — ще з більшим презирством він вимовив.— Сволочі ви, дармоїди! Куди ви кинули людей? Затуркали його! А тепер що ти тутеньки? Ех, сволочі!
ВІН підвівся до мене через стіл і не то грізно, не то насмішкувато різав мене гадючими очицями. Я мимоволі вдивлявся в нього й бачив довгий чуб з широким лобом, як у сільського вчителя, й кислі складки навколо рота, жорстокі й хворобливо-пристрасні.
Я напружено питав: хто ти є— гадюка, чи бунтар, чи великий гріх мого народу, злочинник? Усмішка коло рота в нього розпливлась в щось м'яке, як драглі, й пристрасно-кисле, як у діда, що сюсюкає над повією, й чимсь безмежно далеким були гострі, жорстокі очі.
Було до нестями моторошно.
— Що мені з тобою робити?
Я мовчав. В цю пору десь в тиші ночі глухо залунали три постріли.
— Чув? Чув? Ха-ха-ха!
Я мимоволі скривився, а бандит тим часом говорив:
— Мало вам, сволочі! Буду четвертувати, пекти на вогні, на колеса сажати! Облітаю усю землю, замучу вас! Ге, ви ще взнаєте Коханця!