Гурт поволі розійшовся.
Жінка схилилась до Коханця й тужно, ледве чутно промовила :
— А завтра знов у дорогу... пригоди... Боже, Юрку! Коли це скінчиться?
— Що ж поробиш, моя любко!—лагідно відповів він.— Наша доля така — палити землю рідну!
— Доля... доля...
Ми сиділи, поволі цілячи самогон, і уривками розмовляли. Одного разу я нахилився й тихо поспитав:
— А куди ви йдете? За що б'єтесь?
— Я? А хіба я знаю? Мене штовхає, а я йду! Як я можу вдержати? Та один біс тепер — хоч так, хоч інакше, однаково помирати, як розбишаці. А поки гуляємо...
Він сумно похитав головою, приліг на руки й задрімав.
На світанку ввійшли вояки, щось зашепотіли. Коханець виймав з кишені гроші, роздавав їх товстими пакунками. Щось коротко говорив... Усі метушились... А коли почало розвиднятись, загупали вершники, зацокотіли тачанки.
Коханець швидко одягся у звичайного кобеняка, його дружина в свитку — й вийшли з хати.
Я пішов слідом за ними.
Коханця оточив гурт хлопців і щось говорив. Він раптом спалахнув і почав кричати:
— Як? Куди ви дивились? Як вони могли втекти?
— Та чорт його вглядить! — хтось обізвався з гурту. — А ти нащо тут? Розстрілять вас мало.
— Не дуже! Що ми тобі, заприсягалися, наймити?
В цю пору у двір ускочив вершник і щось прошепотів Коханцеві. Вся компанія швидко вгамувалась і вибралась із двору.
Востаннє в мене промайнули жорстокі вузенькі очі ховрашка й пристрасть гадюки коло рота в нього".
І сині дитячі волошки в полі, а підборіддя застаркуватої повії!
Я непомітно вийшов з двору.
Тіло моє було як побите, безсиле, але десь зісподу вставала глибока соковита радість життя.
Я поволі йшов до себе, а ранок яснів.
Білі пухкі інеї коронували мене цвітом травня, і сміялись зимовою радістю сизі простори степів.
І цілий день тоді стояв радісний пухкий ранок.
А в моїй душі все снувались і снувались глибокі тужливі пісні.
Це я співав землі моїй.
Лютий, 1924 року м. Київ