— Не хочу я її ховати! Не хочу, та й край! Так і перекажи: казав батюшка, панотець Ардаліон, що не хоче ховати Гребенкової... Де вона говіла? В монастирі? Хай же її й ховають монахи. Почім я знаю, як вона говіла? Може, вона, замість церкви, в шинку сиділа!.. Не хочу я таких свиней ховати. Свій храм тільки що не завалиться, причт духовний тільки що з голоду не погибає, а ви свої мідяки монахам віддаєте! Скільки ви даєте батюшці за треби? Шаги! А як я тільки призначив за сповідь вашої богомерзкої душі по десять копійок, так ви всі в монастир побігли говіти? Не хочу ж, коли так, вас ховати...
— Вашої милості, батюшечко, прохаю, не гнівайтесь на новопреставлену, може, в неї справді не було гривеника на сповідь. Зробіть божеську ласку, поховайте її без серця.
— А скільки дадуть за похорон? — запитав трохи мило-стивіше отець Ардаліон.
— Звісно, люди бідні — як спроможуться, так і подякують вам,— мовив обережно Гарасим.
— Менше від двох карбованців не візьму, а за євангелію, хоругви, причт — особо. Та щоб добрих коней прислали, чуєш?
— Чую, чую, батюшечко!.. Тільки не в гнів вам буде, що скажу: поховайте її за полтиничка, зробіть божеську милость, люди бідні...
— Ти на торг прийшов? — крикнув батюшка, аж шибки в вікнах забряжчали.— Два карбованці, ні копійки менше!
— Хай вже і два карбованці, тільки щоб за євангелію, хоругви і причту вже не платити...— уклонився низенько Гарасим.
— Так ти ще торгуватись? Геть пішов! Не хочу я ніяк мас ховати. Як собаки пропадайте! До монахів ідіть. Марш! — розсердився ще дужче батюшка.
— Коли звелите коней присилати? — запитав похмуро Гарасим.
— За коней питаєш, а про гроші мовчиш? Знай, що набір я не ховатиму!.. Мені нема діла, що Грабенка, чи як його там, злидні поїли — мені гроші щоб були зразу, а як не дадуть уперед, то я назад поїду — так і скажи там. Чуєш?
Гарасим усе добре чув. Крім того, він бачив, що впертий біс Солопії тільки що почав коверзувати, і коли Гарасим протягне свою розмову з панотцем, то нечиста сила добавить до двох карбованців ще мірку пшениці, кварту горілки або крашанок, і більше не змагався.
— Чую, чую! — покірливо відповів Гарасим і, уклонившись низенько батюшці й матушці, подався геть із кімнати.
III
Іван Криворотько запріг свою шкапину й під'їхав до Макарової хати. Макарові зосталося тільки сісти та їхати в город за покупками, отже довго ще не сідав він, довго блукав то по надвір'ю, то по хаті, довго роздивлявся по всіх кутках, наче чого шукаючи. "З чим їхати в город? Що продати?" — питав він себе, удесяте зазираючи в порожню хижу. Але скільки не-пригадував, скільки не дивився — і на очі, і на думку спадала раз у раз коли не кожушанка, то телиця. "Кожушанка.— теличка! Теличка — кожушанка!" — проносилось у голові, а на серці становилося все тяжче. Шкода кожушанки продавати,— жінка до церкви не надівала, дочці приберігала..: а ще шкодніше теличку віддавати...
— Чи ти у лісі загубився, чи голову загубив? — крикнув йому Іван.
— Зараз, зараз їду,— мовив Макар і, нарешті, ухопивши з одчаєм кожушанку, сів у сани.
Люди почали вже з торгу роз'їздитись, проте круг Макара з новою кожушанкою на руках зібралося чимало жінок та чоловіків. Кожен брав кожушанку, розглядав її з усіх боків, кожен бажав купити, але давав по "своїх достатках" так мало за неї, що Макар виривав із серцем кожушанку і йшов далі. Далі обступали його знову люди, знову роздивлялися, розпитували, божилися й, нарешті, давали ще меншу ціну.
Вкрай розсердившись на купців-голоту, а найбільше на саму Тетяну, що померла,, не дождавши ярмарку, Макар пішов до саней. Там стара, аж сива кобила працювала беззубими яснами над оберемком соломи. Макар штовхнув спересердя її в боки, крикнув не знать навіщо "Стій, проклята!", вирвав з рота солому, ударив мотузяним батогом і повернув голоблі додому. Він певен був, що на хуторі ніхто його не визволить, бо в таких людей, як і він, тільки хіба восени, до оплаток, водиться копійчина, а дукарі дбають тільки про себе, але не зважився й віддавати за півціни ту кожушанку, що далася так гірко.
— Якось-то буде... Люди щось прирозуміють... Не зостанеться ж Тетяна непохованою,— розважав він себе, поки кобила помаленьку тюпала додому.— Може, й батюшка поховає без грошей, тоді я за припасені гроші труну справлю, а останнє — як бог дасть!..
Але дома дожидала його недобра звістка про панотця Ардаліона: менше від двох карбованців за самий похорон батюшка не схотів узяти. Сів Макар край столу, схилив свою голову на згорнуті руки, ніяк собі ради не дасть. Що робить, де дістати грошей, коли навіть і в касі немає? Звернутись до Афанасія Петровича Карпенка? Не позичить і той за спасибі: доведеться хоч землю під застанову віддавати, хоч на такі відробітки згоджуватись, що й літо святе за його роботою пропаде. Куди звернутись? Де дістати грошей? — вдесяте питав себе Макар, дивлячись, як жіночки пильнують біля бездиханного тіла жінки. І справді, жіночки одна одну попереджали, одна перед одною хапалися виказати у різних дрібницях свою повагу цьому тілу. Доки це тіло було живе, кожна з сусідок, хоч і рада була зробить яку полегкість, та не мала часу, а іноді не знала, як пособити, за час хвороби тільки знахарка хіба, трохи лікар, а може, трошечки й фер-шал, а найпаче сам господь милосердний міг пособити недужій. З тієї ж хвилини, як господь прийняв душу, як Тетяна навіки заплющила очі, зникла різниця між знахарками, лікарями та простими людьми, і виступили певні, всім відомі, для всіх однакові обов'язки живих до м е р т в о ї. Тетяна, як людина жива, мала своїх ворогів, своїх друзяків; Тетяна, як мрець,— однакова для всіх: душа її скинула ті кайдани, що примушували її іноді нишком зітхати, іноді вголос тужити, а іноді навіть зло чинити таким самим закайданеним людям на землі, як і вона. Тетяна скінчила вже свою подорож: терній не колотиме більше її ніг, і вона не зазіхатиме більше на чуже добро, як на підстілку під скривавлені ноги; ніхто не-заважатиме їй більше на дорозі, ніхто не штовхатиме її, і вона в свою чергу не пхатиме сусіда в канаву...
Одначе це тіло, ці тяжкі кайдани — не химера, не вигадка:, господь звелів йому родитися, рости, жити, хорувати, заради цього тіла доводилося на протязі життя не раз кривдити навіть душею, і тепер душа, хоч і вийшла з тіла, але ще не покинула його: три дні літатиме вона поблизу біля нього, дивитиметься на нього й пильно стежитиме, яку пошану віддадуть йому востаннє люди.