Жіночки не шкодували праці, 'але богомільна бабуся клопоталася найдужче, як би краще знарядити новопрестав-лену на той світ. Сама вона й сорочку зав'язала, сама запаски справила, сама й очіпок наділа, і Макар, сидячи тут, серед заклопотаних жінок, на хвилину навіть забув про своє горе, про те, що то пораються люди біля його мертвої дружини. —
— Чому ти в город не їдеш? — аж сплеснула руками баба Горпина, вносячи відра с водою.
— Ні з чим їхати,— відповів Макар, підводячи свою зажурену голову.
— Адже у тебе є два карбованці?
— Що тих два карбованці? Батюшці та причту заплачу, а покупок ні за що справити...
— Та вже ж без труни не обійдешся,— обізвалася наче з серцем сліпенька бабуся.
— Та не обійдуся,— сумно мовив Макар.
— Вже час робити труну, а в тебе ще й дощок нема,— нагадала знову сліпенька.
— І сам знаю, що час уже труну робити, так немає грошей... Хіба купить дощок, а батюшці десь, може, розстараюся?
— Хіба самих дощок треба? Ще в тебе ні платків, ні свічок, ні меду, ні горілки,— нагадала ще раз сліпенька бабуся.
— Піди ти зразу до Карпенка та попрохай позичить п'ять або шість карбованців. Візьми й кожушанку з собою,— продавать не продавай, бо покійниця не. веліла, а під застанову можеш віддать,— пораяла Горпина.
— Не позичить Карпенко: я до його звертався колись, так не дав,— мовив Макар.
— Не позичить, то не підемо красти. На нема й суда нема. Як не розстараєшся ніде грошей, то покійниця вибачить. Що робити, як нема чим пом'янути? — Помолимося за її душу та й розійдемося! — обізвалася Мотря з печі, де вона збирала у мішок суху пашню.
— Іди ж швидше до Карпенка,— пораяла вдруге Горпина, очевидячки не згоджуючись, як і всі останні жінки, з Мотриною порадою помолитися за душу Тетяни та й розійтися...
— Карпенко саме приїхав з города,— напевне уторгував за пшеницю,— вкинула своє слово Христя.
— Уклонися йому, попрохай його гарненько, то він таки, може, уважить хоч на сиріт,— додала Горпина.
Макар мало надіявся на Карпенка, але слухняно підвівся і вийшов з хати.
А тим часом жіночки скінчили убрання новопреставле-ної, підняли її й перенесли на лаву. У ту саму хвилину золотий промінь зимового сонця пробився крізь віконце над лавою, заграв на парчевому очіпку Тетяни, перескочив далі й зупинився на гурті жінок, що стояли, наче скам'янілі, біля покійниці. Ні слова, ні зітхання не вирвалося з уст жінок, але, дивне діло, всі певні в цю хвилину стали, що можна іноді людям розумітися без слів, що бувають години, коли душі живих єднаються без допомічі тіла, і що тепер саме якась невідома сила прикувала їх усіх біля Тетяни, пройняла, стискала серця, відбилася в неясній, але єдиній для всіх думці: "Всі ми однакові люди, всіх нас чекає однаковий кінець — домовина..." І зникли під впливом цієї думки всі недобрі спогади, всі недобрі бажання; навіть по завжди хмурому обличчю сліпенької бабусі промайнуло щось краще, ніж навіть ухмилка непорочної дитини.
— Сестрички ж мої! Я ще досі дитини не годувала! — опам'яталася перша Мотря.
— А я обідать не варила! — згадала Христя.
— Ходім усі додому: управилися біля покійниці, а баба Горпина хай тут пораються до вечора; надвечір знову прийдемо всі,— мовила богомільна бабуся.
— Треба ще й баби Горпини запитать: може, їм сумно самим зостатись? — заклопоталася сліпенька.
— Ідіть, ідіть — я не боюся, а сумувати ніколи, бо діла ще багацько,— заспокоїла Горпина жінок, котрі з охотою побігли зараз додому, де їх давно нетерпляче сподівалися то голодні діти, то корови, то свині...
Горпині справді ніколи було сумувати: на неї цілком поклався Макар, їй доручив і печибо, й вариво, й дітей, і теличку; крім того, Горпина доброхітно взяла на себе й новий обов'язок — здобути грошей для Макара, якщо він не розстарається у Карпенка. На вітер пущене слово Мотрею "Помолимося та й розійдемося" не йшло в неї з голови. По давно заведеному звичаю, ні один хуторянин не йшов на той світ без допомоги баби Горпини. Іноді їй доводилося дечим по-собити хворому ще якийсь час пожити на цім світі, іноді — часом раніше вмерти, але після смерті Горпина становилася біля печі й вимагала від родичів завжди найкращого докладу до страви, щоб люди потім не судили за поминки. У Макара не було ще нічого уготовлено, і ця думка не давала Горпині спокою. Чим вона частуватиме, що вона подаватиме на стіл людям, як Макар не купить ні меду, ні сала, ні олії?.. І Ісвже справді доведеться, як казала Мотря, помолитися та й розійтися? "Доведеться, мабуть, самій бігать по хуторі та позичати грошей!" — клопоталася вона сама собі, нетерпляче визираючи у віконце Макара. Нарешті прийшов і Макар. — — А що, розстарався? — накинулася на нього Горпина.
— Не дав,— хмуро відповів Макар.
— Не дав?! Що ж він каже?
— У позику, каже, не дам. Кожушанку у застансву не візьму, а як треба грошей, то продай кожушанку або теличку, то і я забезпечений буду, і ти не думатимеш про гроші...
— Скільки ж він дає?
— За кожушанку три карбованці, а за телицю десять карбованців.
— Десять карбованців за телицю? — скрикнула Горпина.— Та хай він не діжде, проклятий, помирати: отаку теличку та за десять карбованців хоче взяти!.. Пожди ж трохи, я побіжу по хуторі, може, й настягаю яку десятку,— мовила вона далі й побігла в ту ж хвилину з хати.
Макар сів на ослінці. Недавня розмова з Карпенком ще виразніше впевнила його, що кому скрутно жити, тому ще скрутніше помирати, але порада Мотрі теж не сходила з думки: "Помолимося за новопреставлену та й розійдемося: хай покійниця вибачає". І справді, невже та сама Тетяна, що стільки разів недоїдала, недопивала, що прийняла стільки горя, не раз шкодуючи потратить якого мідяка, що всі часи своєї хвороби не задовольнила свого бажання випить чарку горілки, не вибачить йому тепер, після смерті, коли він поховає її без горілки, без платків, коли він не справить обіда? Макар глянув на жінку. Обмита, причесана Тетяна лежала в білій сорочці, в нових запасках.
Міцно склеплені очі, зціплені губи не змінили звичайного виразу покірності вії обличчі; далеко більше вражіння зробили на Макара складені на грудях руки. Тільки хіба на велике свято, сідаючи біля віконця та балакаючи з сусідками, складала вона так свої стомлені руки. Чи не свято прийшло і сьогодні для неї? Що ж було в такім разі за життя, які то були будні?..