— Прости мене, Тетяно! — мовив він удруге, припадаючи до жінки.
Обличчя Тетяни перекосилося, вона широко одкрила очі.
— Двері... дихати...— простогнала вона.
— Відчиніть дужче двері... Верх одтуліть! — заклопотались жінки.
— Господи, як їй, сердешній, важко дихати! — тяжко зітхнула Христя.
— Ще б не важко було, як печінки чисто потліли!..
— Благослови ж; Тетянко, діток та чоловіка! — приступила знову богомільна бабуся.— Глянь, Тетянко: дружина й діточки твої перед тобою!
Тетяна глянула на дітей...
— Благослови ж їх, галочко! — мовила ще раз бабуся, підіймаючи ослабілу руку хворої.
Тетяна з великою силою простягла далі руку й осінила невеличким хрестом голівки дітей та чоловіка. Жінки стали утирать нишком сльози.
— Ах, як же вона важко диха! Ач, наче рибина без води,— промовила Христя, зазираючи через московчине плече на Тетяну.
— То вона вже кінчається...
— Ох, пропустіть мене — я боюся! — кинулася московка до дверей.
— А порядку таки не дала! — нагадала Мотря.
— Хіба досі порядку не дала? — здивувалася Горпина, тільки тепер повернувшися до хати, бо впевнившись, що,Тетяна не доживе й до вечора, вона покинула жінок біля хво^ рої, а сама побігла на хутір чавунів на окріп добувати і ввесь останній час не була в хаті.
— Ані пари з уст, ввесь час мовчала,— мовила Мотря. Горпина поставила чавуни на лаві й зазирнула у вічі
Тетяні.
— Вже одходить! Як-таки можна отаке допустити? Стільки народу було, та то й не допиталися нічого? Коли б хоч на часину опам'яталася! — заклопоталася Горпина і придавила Тетяну злегенька за ніс, щоб та прокинулася ще хоч на хвилину для життя та дала бажану пораду...
Замість відповіді, Тетяна в останній раз зітхнула, і вилетіла душа легенькою парою з наболілих грудей.
— Померла! Хоч питай, хоч не питай — вже не скаже нічого,— мовила Горпина, закриваючи вії помершої.
— Царство небесне, вічний покій! — перехрестилася богомільна бабуся і стала перед іконами бить поклони.
Жіночки теж повернулись до ікон і стали молитися за упокій новопреставленої раби божої Тетяни.
— Чи нема у тебе п'ятаків? — звернулася Горпина до Макара.
Макар витяг з скрині хустку, розв'язав вузлик, у котрому було зав'язано два карбованці бумажками та трохи мідяків, і подав два п'ятаки Горпині.
— Чи є окріп? — запитав хтось із жінок.
— Треба обмити, поки тепла, а то потім ні ногам, ні рукам ради не даси,— завважила Мотря.
— Окропом не клопочіться: два чавуни у себе в піч ще вдосвіта засунула, а це ось ці чавуни наллю та посуну. Роздягайтесь, жіночки! Витягай, Макаре, сорочку та запаски про смерть та лагодься їхать у город по горілку та по хустки; а ти, Мотре, попрохай Гарасима, щоб сповістив батюшку,— почала давать порядок баба Горпина.
Гарасим згодився не тільки сповістить батюшку, але умовитись про похорон, поторгуватись за євангелію, хоругви, за причт, за коней, а ця справа була далеко не легенька, бо цілком залежала від настрою панотця Ардаліона; настрій же залежав від різних випадків, а найбільше від "характеру" тих бісів, що доводилось батюшці вигонити з "одержимих" парафіян. Іноді траплялося таке слухняне, покірливе, навіть дурненьке бісенятко, що досить було батюшці добре нап'ястися та тричі крикнути "проклинаю", "заклинаю", щоб воно підобгало хвіст та втекло безвісти; іноді ж траплявся такий упертий та лукавий, що панотець аж упріє заклшіаючи, і тільки через добру годину таких прокльонів, що аж волосея підводиться на голові, нечиста сила покидає спою жертву, але тут-то й чекає панотця горе. Збентежений І.І свого першого пристановища, біс перескакує, не довго думавши, в просторий утрунок панотця і починає там хазяйнувати, як у себе в пеклі. Даремно старається панотець затопити біса оковитою — нечиста сила виринає, як пір'їна, і виявляється то неподобающими словесами, то якими-небудь прикрими "діяніями". Довго дивувалися, довго сердилися парафіяни, але як прочули від самого батюшки, яка йому пригода трапляється, як розібрали, що то нечиста сила сквернословить устами їх пастиря, що то лукавий біс управляє серцем його, то заспокоїлись і стали терпляче сподіватися того часу, коли нечистій силі обридне самій коверзувати. Правда, якась недобра душа донесла, нарешті, куди слід, і батюшку змістили років через два, але в той час, коли Гарасим увіходив у батющині горниці, панотець саме борюкався з бісом Солопії, котру привозили за три дні до смерті Макарихи, і Гарасим відразу спостеріг по обличчю матушки, по заплаканих очах наймички, а найбільше по духу від "монопольки", що безталанному панотцю Ардаліону непереливки.
Добру годину довелося Гарасимові посидіти в кухні, поки панотець пообідав та вийшов.
— Чого треба? Чого прийшов? — запитав отець Арда-ліон Гарасима.
Глянув Гарасим на батющин ніс скоса та й зітхнув, сердешний.
— Чого прийшов? — гукнув удруге батюшка.
— Макариха богові душу віддала, так найпокірніше вашої милості прошу приїхать.
— Яка це Макариха? Як фамілія? Яка Трохимиха? — перехопив річ Гарасима батюшка.
— Макариха,— поправив Гарасим.
~~~ Фамілія! Фамілію питаю! — крикнув не своїм гласом панотець.
— Хвамилія... прізвище? Та... як її... тая.. . прости господи, забувся!..
— Як забувся? Як забувся? — ще дужче закричав.батюшка.— Ти в шинк, по горілку прийшов? Геть із моєї хати, п'янюго! Випив кварту, та тоді до батюшки з порожніми руками!..
— Хоч і заприсягти, батюшечко, і рісочки в роті не було... І в заводі немає горілки дома... Хіба б я...
— Геть! Вон! — перепинив отець Ардаліон Гарасима і хотів ще ногою тупнуть, та якось схитнувся.
— Ардаліоша! Ардаліоша! Не сердься-бо! — мовила несміливо матушка.— Це, мабуть, чоловіче, чи не Гребенко-ва померла? — звернулася вона до Гарасима.
— Еге ж, еге! — зрадів Гарасим.— Гребеикова, вона!..
— То-то й є — Гребеикова! — мовив строго батюшка.— А де дитина? Де куми? — крикнув ні з того ні з сього отець Ардаліон.
Гарасим наставив вуха.
— Де дитина? — крикнув ще дужче батюшка.
— Тебе, Ардаліоша, ховати, а не хрестити запрошує чоловік. Гребеикова, серце, померла,— заступилася за Гарасима матушка.
— Ага! Гребеикова померла? — нарешті розібрав батюшка.
— Еге ж, еге... Гребеикова, сьогодні померла... Просимо вас найпокірніше поховати її.