– Я собі так міркую, що старий чи то ніколи не пив шампанського, чи то пив, але дуже давно, от і захмелів, і впав у канал. "Келе, – сказав він, – запускайте свою машинерію". Ото всім буде наука, правда ж? І я, і ви так само могли опинитися там, у каналі, а йому, бідоласі нещасному, вже ніколи не бачити білого світу й лежати вічно самому-одному. Хіба це вам ні про що не говорить?.. Е, що з вами, юначе? Вам ніби недобре. Я забагато балакаю, так?
– Він не казав, хто мав його зустріти, де, коли, як? – запитав я.
– Та ні, нічого такого особливого не пригадую. Хтось мав приїхати приміським трамваєм, забрати його й довезти до самої танцювальної зали. Вам колись траплялось їхати тим трамваєм у суботу опівночі, коли старі дами й панове юрбою сунуть із Майронової зали в своїх пронафталінених хутрах і вицвілих смокінгах, напахчені дешевими парфумами й раді-радісінькі, що не поламали собі ноги на слизькому паркеті, а по їхніх лисинах котиться піт, по щоках пливе косметика й навколо починає тхнути прілим лисячим хутром? Мені одного разу трапилося, то я подививсь на все те й не поїхав. Побоявся, що по дорозі до моря трамвай зупиниться біля кладовища "Трояндовий сад" і половина цього люду вийде там. Ні, красно дякую за таку компанію… Я не забагато балакаю? Коли що, то ви скажіть… Так чи так, – озвався він по паузі, – а той бідолаха мертвий, і найстрашніше ось що: він сотні років лежатиме в домовині й згадуватиме, хто так з біса жахливо підстриг його востаннє, а це ж бо я. Отаке зі мною діється всі ці дні. Погано підстрижені люди гинуть, потопають, і я дедалі ясніше усвідомлюю, що мої кляті руки ні до чого не придатні, і…
– А ви не знаєте, хто мав зустріти старого й відвезти до танцювальної зали?
– Хто ж його знає? Та й чи не однаково? Старий казав, що його мали зустріти о сьомій перед кіно "Венеція", подивитися з ним частину програми, повечеряти в кафе Модесті, останньому, яке ще працює на помості, і вже тоді їхати до міста. На вальс із дев'яностодев'ятирічною Роуз Квін. Оце вечір, еге ж? А потім – додому, до ліжка, навіки!.. Та навіщо все воно вам, синку? Ви ж…
Задзвонив телефон.
Кел глянув на апарат, і обличчя його зблідло.
Пролунало три дзвінки.
– Ви не хочете брати трубку, Келе? – спитав я.
Кел дивився на телефон з таким самим виразом, з яким і я дивився на свій "приватний" у будці біля бензоколонки, де мене чекали дві тисячі миль мовчанки й тяжкі зітхання в трубці. Тоді похитав головою.
– Навіщо її брати, коли нічого там не почуєш, крім поганих вістей? – мовив він.
– Часом буває такий настрій, – зауважив я.
Потім повільно зняв пов'язану навколо шиї накидку й підвівся з крісла.
Кел машинально простяг руку по гроші. А похопившись, тихенько лайнувся, забрав руку й відвернувсь до каси. Крутнув ручку.
У віконечку вигулькнуло кілька нулів.
Я поглянув на себе в дзеркало й мало не загавкав на того, кого там побачив.
– Знаменита стрижка, Келе, – мовив я.
– Ідіть собі.
Простуючи до дверей, я торкнувся рукою того місця на стіні, де завжди висів Скотт Джоплін, витинаючи щось потрясне своїми великими, схожими на чорні банани пальцями.
Якщо Кел і помітив це, то не сказав ані слова.
Послизаючись на чужому волоссі, я вийшов надвір.
Я йшов, аж поки опинився на освітленій сонцем місцині біля схованого у високій траві будинку Крамлі.
Постояв перед ним.
Мабуть, Крамлі відчув, що я там. Він розчахнув двері й спитав:
– Ви знов за своє?
– Та не був я тут. Не в моєму звичаї розгулювати й лякати людей о третій годині ночі, – сказав я.
Він подививсь на свою ліву руку й простяг її до мене.
На долоні лежав невеличкий жмуток масних зелених водоростей зі слідами пальців Крамлі, що стискали його в кулаці.
Мов гравець, що б'є чужого туза козирем, я простяг свою руку й розтис пальці.
На моїй долоні лежав такий самий жмуток водоростей, тільки сухих і трохи розкришених.
Крамлі підвів погляд від наших долонь і подививсь на мої очі, чоло, щоки, підборіддя. Тоді зітхнув.
– Абрикосовий пиріг, карликовий гарбузик, стиглий помідор, соковитий персик – ось що ви мені нагадуєте, каліфорнійський сину Санта-Клауса, все разом. Як я можу визнати винною людину з таким обличчям? – Він опустив руку й відступив убік. – Пиво любите?
– Не дуже, – відповів я.
– Мабуть, краще б зробити вам шоколадний коктейль?
– А можете?
– Ні, хай йому чорт. Питимете пиво й полюбите його. Заходьте.
Хитаючи головою, він рушив у дім, а я поплентав ззаду й причинив двері, почуваючи себе школярем, що прийшов навідати вчителя.
Крамлі стояв перед вікном у вітальні й видивлявся на голу витоптану стежку, якою я щойно прийшов.
– Чорт забирай, о третій годині ночі… – бурмотів він. – О третій! Просто отам за вікном. Я чув, як хтось плакав, ви собі уявляєте? Плакав! Аж мороз пішов поза шкірою. Наче примарна плакальниця на похороні. Чортівня якась. Ану, дайте я ще раз погляну на ваше обличчя.
Я показав йому обличчя.
– Господи, – мовив він, – ви завжди так легко червонієте?
– Не можу нічого вдіяти із собою.
– Їй-богу, ви, мабуть, вирізали б половину індійського села, та й тоді мали б вигляд невинного ягняти. Що там у вас усередині?
– Шоколадні цукерки. А коли можу собі дозволити, тримаю в холодильнику шість різних сортів морозива.
– І, напевне ж, купуєте його замість хліба.
Я хотів був заперечити, але Крамлі спіймав би мене на брехні.
– А тепер скиньте тягар з печінки й скажіть, яке пиво вам найменш до смаку. Я маю "Будвайзер" поганий, "Будвайзер" препоганий і "Будвайзер" поганющий. Вибирайте. А втім, ні. Я сам. – Він подавсь до кухні й повернувся з двома бляшанками. – Надворі ще є трохи сонця. То ходімо поки що туди.
І повів мене на задвірок.
Я не міг надивуватися з його садка.
– А що ж такого? – Крамлі вивів мене крізь задні двері в пишне й осяйне зелене царство тисяч квітів, плющів, тростини, агав, кактусів. Він аж світився від задоволення. – В мене тут шістдесят видів орхідей, отам під парканом – кукурудза "Айова", онде слива, персик, а там помаранч. А хочете знати, навіщо все це?
– Кожному в цьому світі потрібно мати два, а то й три діла, – не вагаючись відповів я. – Одного діла людині замало, так само як і одного життя. От я, приміром, хотів би мати з десяток діл і життів.