– Як в око вліпили. Лікарям треба іноді копати канави. Землекопам раз на тиждень виховувати малечу в дитячих садках. Філософам два вечори з десяти мити посуд у дешевих харчівнях. Математикам проводити уроки в шкільному спортзалі. Поетам задля переміни водити ваговози, а поліційним детективам…
– …плекати райські сади, – тихо докинув я.
– Ох ти ж! – Крамлі засміявся, похитав головою і поглянув на зелені водорості, що їх бгав у руці. – Он який ви бісів усезнайко. Гадаєте, обчислили мене? То я вас здивую! – Він нахиливсь і рвучко крутнув вентиль. – Роззуйте вуха, як тепер кажуть. І цить!
Тихий дощик розсипався сріблястими суцвіттями, зрошуючи все навколо і сповнюючи той райський сад промовистим шепотом. Тиша. Спокій. Погідність. Залишайся тут. Живи вічно.
Я відчував, як усі мої кістки маліють у тілі. А зі спини неначе злазила якась темна шкура.
Крамлі схилив голову набік і пильно вдивлявся мені в обличчя.
– Ну як?
Я знизав плечима.
– Ви щотижня бачите стільки бруду, то вам це таки потрібно.
– Лихо в тому, що інші в нашому відділку ні про що таке й думати не хочуть. Сумно, еге ж? Довіку бути тільки поліцаєм і нічим більше? О боже, та я б сам укоротив собі того віку! Знаєте… мені хотілося б звезти сюди весь бруд, який я бачу, і пустити його на добриво. Ой, які б троянди я виростив!
– Або ж венерині черевички,[17] – мовив я.
Він подумав і кивнув головою.
– Свою бляшанку пива ви заслужили.
Тоді привів мене до кухні, і я став, дивлячись у відчинене вікно на зрошений сад і глибоко вдихаючи прохолодне повітря. От тільки запаху не відчував, бо був застуджений.
– Я багато років проходив повз вашу садибу, – сказав я. – І завжди міркував собі, хто б це міг жити в такому чудовому рукотворному лісі. А тепер, коли познайомився з вами, зрозумів, що це доконче мали бути ви.
Почувши такий комплімент, Крамлі мусив докласти всіх зусиль, щоб не повалитися на підлогу й не задригати ногами з утіхи. Та він опанував себе й відкрив дві бляшанки справді жахливого пива. Я спромігся трохи відпити з однієї.
– Ви що, не можете не кривитися? – спитав Крамлі. – Вам справді краще смакує солодке?
– Еге ж. – Я відпив трохи більше, і це додало мені сміливості запитати: – Скажіть нарешті: що я тут роблю? Ви звеліли мені прийти, бо знайшли в себе під дверима оці водорості. А тепер я оглядаю ваші джунглі й п'ю ваше погане пиво. Ви мене більш не підозрюєте?
– Ой, бога ради! – Крамлі відпив із своєї бляшанки й позирнув на мене. – Коли б я справді думав, що ви якийсь ненормальний приборкувач левів, котрий не може бачити порожньої клітки, щоб не запхати туди кого-небудь, ви б ще два дні тому сиділи у мене в камері. Ви гадаєте, я не знаю про вас геть усього?
– Не так уже й багато чого знати, – мовив я зніяковіло.
– Та ні, не кажіть. Ось послухайте. – Крамлі відпив ще пива, заплющив очі й почав, мовби читаючи зі склеплених повік: – За квартал від вашого помешкання є винна крамничка, кафе-морозиво, а за ним китайська бакалія. Усі там вважають, що ви несповна розуму. Схибнутий – так вони на вас кажуть. А часом і просто дурник. Ви багато й голосно говорите. Вони чують. Щоразу як ви продасте оповідання в "Таємничі історії" чи "Дивовижі", про це знає весь поміст, бо ви розчиняєте вікно й горлаєте чимдуж. Просто жах. Але як копнути глибше, то всі вони люблять вас, друже. Ви, звісно, не маєте ніякого майбутнього, щодо цього вони певні, бо хто в біса справді полетить і висадиться на Місяці, та й коли? Чи хто там до двотисячного року думатиме про той Марс? Тільки ви, Флеш Гордон. Тільки такий схибнутий дурник, як ви, Бак Роджерс.[18]
Похиливши голову, я весь паленів, почасти від гніву, почасти від сорому, але водночас почував себе й ніби потішеним такою увагою. Мене часто прозивали Флешем і Баком, але в устах Крамлі це чомусь звучало не так дошкульно, не допікало до живого.
Крамлі розплющив очі, побачив, який я червоний, і сказав:
– Ну все, годі про це.
– Навіщо вам було довідуватися про всі ці речі ще задовго перед тим, як старого… – Я затнувся й змінив кінець: –…як він помер?
– Мені цікаво знати все.
– А от більшості людей нецікаво. Я виявив це, коли мені було чотирнадцять. У цьому віці хлопці вже не граються в дитячі забавки. Отож я сказав своїм батькам: не треба мені іграшок, ні на різдво, ні взагалі. Та вони й далі щороку дарували мені іграшки. А інші хлопці діставали на свята сорочки й краватки. Потім я захопився астрономією. То з усіх чотирьох тисяч учнів нашої школи разом зі мною видивлялись на небо всього п'ятнадцять хлопців та чотирнадцять дівчат. А решта ганяли по біговій доріжці й дивились одне одному на п'яти. От і виходить, що…
Раптом я несвідомо обернувся, наче підштовхнутий якимсь передчуттям. А наступної миті рушив через кухню.
– Щось мені підказує… – промовив я. – Можна?..
– Що? – спитав Крамлі.
– У вас там робочий кабінет?
– Так. А в чому річ? – Крамлі з ледь помітною тривогою нахмурився.
Одначе це тільки дало мені новий поштовх.
– Ви не проти, якщо я погляну?
– Та власне…
Я подався туди, куди несамохіть позирнув Крамлі.
Кімната примикала до кухні. Колись то була спальня, але тепер там стояв тільки письмовий стіл, стілець, а на столі – друкарська машинка.
– Так я й знав, – мовив я.
Тоді став за стільцем і подивився на машинку. То був не якийсь там старий пошарпаний "Ундервуд-стандарт", а новісінька "Корона" із свіжою стрічкою та стосом рудуватого паперу збоку.
– Оце й пояснення, чому ви так дивитесь на мене, – сказав я. – Атож, атож, весь час нахиляєте голову то в один, то в другий бік, хмуритесь і примружуєте очі.
– Намагаючись просвітити рентгеном вашу велику черепну коробку й побачити, чи є там мозок і як у ньому виникають усі ваші фантазії, – додав Крамлі, нахиляючи голову то ліворуч, то праворуч.
– Ніхто не знає, як працює мозок, ні письменники, ні хто інший. Усе, що я роблю, це кожного ранку починаю, а опівдні закінчую.
– Казна-що, – лагідно мовив Крамлі.
– Правда.
Я поглянув на письмовий стіл, що мав по три шухляди з кожного боку.
Тоді простяг руку до лівої нижньої шухляди.
Крамлі похитав головою.
Я ступив убік і сягнув рукою правої нижньої шухляди.