І Кел "давав".
Ураз оживши, він вайлуватою ковбойською ходою перетинав кімнату – власне, тепер Келів було два, і той, що в дзеркалі, меткіший і зграбніший за справжнього, – а тоді відкидав кришку піаніно й оголював його жовтаві зуби, з яких, наче біль, поривалася назовні музика.
– Ось послухай, синку. Чи ти чув коли в житті, бодай коли-небудь… ти чув… отаке?
– Ні, Келе, – відказував я, чекаючи в кріслі з недостриженою головою. – Ні, – щиро запевняв я. – Ніколи не чув.
"Боже мій, – востаннє заволав у моїй свідомості отой старий, виходячи з моргу, – хто ж це так жахливо його підстриг?"
І я побачив винуватця, що стояв за вікном перукарні, визираючи в туман, достоту як оті люди в порожніх кімнатах, чи в кафе, чи на розі вулиць, зображені на полотнах Хоппера.[16]
Кел…
Я присилував себе відчинити двері й боязко, не підводячи очей, увійшов.
По всій підлозі лежали жмутки темно-русявого, чорного й сивого волосся.
– Ого! – мовив я вдавано бадьоро. – Схоже на те, що день у вас сьогодні пожитний!
– Та ні, – відказав Кел, і далі дивлячись у вікно, – це волосся лежить уже кілька тижнів. Та й хто при здоровому глузді ввійде в ці двері? Хіба що якийсь волоцюга – це не про вас, – чи дурень – і це не про вас, – чи якийсь лисий чоловік – і поготів не ви, – щоб запитати про дорогу до божевільні, чи якийсь бідак – оце вже ви, тож проходьте, сідайте в крісло й готуйтеся до страти електричним струмом, бо мій "Джміль" уже два місяці як барахлить, а я не маю грошей полагодити цю бісову техніку. Сідайте.
Скоряючись своєму катові, я ступив уперед, сів і втупив очі в розкидане по підлозі волосся, ті знаки чийогось минулого, які мали б про щось промовляти, але німували. Навіть примружившись, я не міг добачити там ніяких химерних обрисів чи застережень про близьку небезпеку.
Нарешті Кел обернувся й почовгав через ту занедбану фаянсову пустку, притрушену волоссям, і руки його механічно, мов самі собою, взяли гребінець та ножиці. Ставши позад мене, він на хвильку завагався, наче кат, якому звеліли відтяти голову молодому королеві.
Він запитав, яку стрижку – довгу чи коротку – я хочу, тобто менше чи більше мене спотворити, на вибір, але я, забувши про все на світі, дивився через сліпучо-білу арктичну пустку перукарні на…
Келове піаніно.
Уперше за п'ятнадцять років воно було під чохлом. Його жовтозуба усмішка ховалася під білим покійницьким покривалом.
– Келе… – Очі мої прикипіли до того покривала. На хвилю я забув про старого з трамвайної станції, що лежав у моргу закляклий, із жахливою стрижкою. – Келе, – запитав я, – як же це? Ви більш не граєте свій старий рег?
Кел заходився клацати в мене над вухом ножицями.
– Га, Келе? – не вгавав я. А тоді: – Щось сталося, Келе?
– Коли скінчиться це вмирання? – озвався Кел, неначе звідкись іздалеку.
Тепер навколо моєї голови задзижчав джміль, кусаючи за вуха, і по спині в мене побігли знайомі холодні мурашки; а потім Кел знов узявся до своїх тупих ножиць, обтинаючи мені голову, наче то був ланок здичавілої пшениці, й лаючись собі під носа. Я відчув легенький дух віскі, але й далі дивився просто себе.
– Що з вами, Келе?
– Нічого… Чи то пак, чортзна-що.
Він кинув ножиці, гребінця й змовклого сріблястого джмеля на полицю, перебрів через море зістриженого волосся й відслонив покривало на піаніно. Воно вискалилося, мов безтямне одоробло, а Кел сів і поклав на клавіші обидві руки, схожі на вмочені у фарбу пензлі, готові намалювати не знати що.
Те, що вийшло з-під них, скидалося на зламані зуби в розтрощеній щелепі.
– Чорт забирай! До лиха! Яке паскудство! У мене ж завжди виходило, я завжди викрешував живі іскри з цього бісового інструмента! Мене навчав сам Скотт, старий Скотт… Скотт… – Голос його завмер.
Він поглянув був на стіну над піаніно. А коли помітив, що я дивлюся на нього, швидко відвів погляд. Та було вже пізно.
Уперше за двадцять років я не побачив там фотографії Скотта Джопліна.
Я шарпнувсь у кріслі й мимоволі розтулив рота.
На піаніно не було кришки, і Келові довелося знов натягти на клавіші покривало. Потім він поплентав назад, мов плакальник на власному похороні, став позад крісла й узяв до рук знаряддя тортур.
– Скотт Джоплін – дев'яносто сім. Перукар Кел – нуль, – промовив він, наче оголошуючи результат програної гри.
Тоді перебіг тремтливими пальцями по моїй голові.
– Боже милий, ви погляньте, що я з вами зробив! Господи, та що це за паскудна стрижка! А я ж іще й до половини не дійшов. Мені б слід заплатити вам за всі ті роки, що я випускав вас звідси, як запаршивілого ердельтер'єра. А на довершення розкажу вам, що я скоїв з одним клієнтом три дні тому. Це чистий жах. Мабуть, це я зробив з того бідолахи таке страховидло, що хтось убив його, аби вирятувати з цієї біди!
Я знов шарпнувся в кріслі, але Кел легенько притримав мене.
– Я мав би стригти під наркозом, але… То от, про того старого бідолаху. Слухайте.
– Я слухаю, Келе, – жваво озвавсь я, бо саме для того й прийшов.
– Сів отут-таки, де ви оце сидите, – почав Кел. – Сів точнісінько так, як і ви, поглянув у дзеркало та й каже: "Запускайте свою машинерію". Отак і сказав. "Запускайте свою машинерію, Келе. Сьогодні, – каже, – буде найзнаменніший вечір у моєму житті. Мене запрошено до танцювальної зали Майрона, в центрі Лос-Анджелеса. Я вже хтозна-скільки років там не був. Сказали, мені мають вручити великий приз". "А за що?" – питаю. "Сказали: як найповажнішому старожилові Венеції. Хіба ж не урочиста нагода? Сказали ні про що не розпитувати, а причепуритися. От я й прийшов, Келе. Підстрижіть з усіх боків, але не робіть з голови більярдну кулю. І поприскайте одеколоном "Тигр""… Ну, я й узявся стригти, аж упрів. Старий, мабуть, років зо два відрощував ту свою сніжно-білу копицю. Потім обприскав його одеколоном, так що мухи позліталися. І він пішов собі щасливий, залишивши тут два долари, я майже певен, що останні, які мав… Сидів отут-таки, де оце ви… А тепер він мертвий, – додав Кел.
– Мертвий? – майже закричав я.
– Хтось знайшов його в каналі, у притопленій лев'ячій клітці. Мертвого.
– Хтось… – почув я свій голос. Але не сказав: "Це я!"