Давид. Так, дуже радо.
Дівчина. Але будьте уважні, бо різниця між двома "так" може бути більшою від різниці між "так" і "ні".
Давид йде, вертається, незграбно цілує Дівчину в вухо.
Давид (у дверях). Я знаю її ім'я.
Дівчина. Чиє?
Давид. Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре. (Виходить.)
Дівчина (до себе, повторює). Ніферуре. Дивне ім'я. Чи я вже раніше десь його чула?
Восьма сцена
Квартира Дівчини.
Дівчина готує вечерю. У глядацькому залі відчутний запах смаженої риби. Потім зав'язує голову хустиною й насліпо місить тісто на різдвяний калач. Кладе туди срібну монетку і примовляє, місячи тісто на калач.
Дівчина. Благословив тебе Бог і нинішній рік, ти на нивці проростало, серпом тебе пожинали, у млині мололось, у ночвах росло, у вогні пеклось, на столі покришилось...
Дівчина наводить макіяж, приміряє кілька суконь перед дзеркалом. Чоло обмотує стрічкою. Очі підводить блакитними тінями.
Дівчина (дивиться в дзеркало). Атлантида-блакить! Дурниці! Звідки ти знаєш, що то "атлантида-блакить"?
Дівчина бере зі столу і розгортає червоний пакуночок, виймає з нього скляного слимака. Скляна мушля слимака наповнена вбивчим сріблястим порошком. Дівчина, звичайно, цього не знає. Музичний мотив слимака віщує небезпеку. Дівчина повертає скляного слимака до коробочки, запаковує, перев'язує стрічкою.
Дзвінок у двері. Дівчина відчиняє, входить Давид. Приносить якусь книжку й вино, дає це Дівчині. Дівчина показує Давидові, де йому сісти. Стіл накритий, на ньому — різдвяний калач. Дівчина бере чотири горіхи й кидає їх на чотири сторони, хрестячи кімнату.
Дівчина. Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа, амінь.
Дівчина приносить дві пари рукавиць, він і вона вдягають їх, ламають у рукавицях різдвяного калача.
Дівчина (відділяє шматок калача). Це для дому, а це для різдвяного гостя.
Сідають і починається дещо напружена мовчанка.
Дівчина (дивлячись на вишукані наїдки на столі). Їжа — це наче інший секс.
Давид. Що ти маєш на увазі?
Дівчина. Нічого не маю на увазі. Це назва однієї книжки Неди Тодорович. Там написано, що тепер небезпечно їсти, так само небезпечно, як займатися коханням.
Давид. Справді? А чому?
Дівчина. Через коров'ячий сказ... Але не бійся, на вечерю маємо рибу. А будуть ще й різдвяні подаруночки.
Дівчина виймає з шухляди коробочку зі скляним слимаком.
Дівчина. Це тобі різдвяний подарунок від мене.
Дівчина цілує його. Давид трепетно відкриває червону коробочку, шовкову стрічку з металевою прикрасою кидає через плече у глядацьку залу, виймає скляного слимака, вражений.
Дівчина. Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці?
Давид. Не знав
Дівчина. Розчарований?
Давид. Так.
Дівчина. Так?
Давид. Ні, він чудовий. Дякую. Це справді скляний слимак у вигляді свічки.
Дівчина. Ні, це свічка у вигляді скляного слимака.
Ставлять скляного слимака на стіл. Давид її обіймає.
Давид. І я маю подарунок для тебе.
Давид кладе на стіл зелену торбинку. Дівчина гарячково її розв'язує. Всередині запальничка в жовтому чохлі з написом про здійснення бажання...
Давид. Розчарована?
Дівчина (збентежено кидає чохол через плече у глядацьку залу). Так...
Давид. Так?
Дівчина. Ні, він чудовий. Дякую. Мені саме бракувало запальнички.
Давид обіймає її, коротко цілує. Ще один поцілунок.
Дівчина. Я знаю, як тебе звати.
Давид. Звідки знаєш?
Дівчина. Не знаю докладно звідки, але знаю. І то віддавна. Можливо, знаю за запахом. Тебе звати Сенмут...
Давид. Сенмут? Ніколи не чув. Звідки в тебе ця ідея?
Дівчина загадково посміхається. Давид бере запальничку.
Дівчина. Якщо тричі черкнеш, сповниться твоє бажання!
Давид черкає вперше. Світло розливається по столі, осяває кімнату.
Дівчина. Черкни ще раз. Треба тричі.
Давид черкає вдруге.
Дівчина. Ще раз.
Давид (кладе запальничку). Не варто, моє бажання й так не здійсниться.
Дівчина. Здійсниться, ще й як.
Дівчина починає цілувати Давида. Любовна сцена. Після любовного акту обоє лежать.
Дівчина. Ти справді так мене жадав?
Давид. Так, вже чотири тисячі років.
Дівчина. Знущаєшся.
Давид. Ні, я згадав.
Дівчина. Згадав?
Давид. Так. Я архітектор. Через будівлі, які люблю, які знаю чи проектую, пробилася до мене крізь камінь одна згадка... Тому-то й ти пригадуєш.
Дівчина. Що?
Давид. Моє ім'я. Наприклад, я справді колись, чотири тисячі років тому, звався Сенмут. Будував храми для тебе.
Дівчина. Для мене?
Давид. Так, кілька тисячоліть тому ти владарювала над Єгиптом. Була царицею обох Нілів. Звалася Хатчепсут. Єдина жінка-фараон. Вела війни за країни, в яких виробляли пахучі олійки й любила косметичні тіні "Атлантида-блакить". Я був твоїм придворним будівничим і кохав тебе ще тоді. Але ми не були коханцями. Стали ними щойно цього вечора. Чекали на це чотири тисячі років.
Дівчина. Вигадуєш.
Давид. Якщо не віриш, поглянь на картинки в цій книжці, яку я змушений був поцупити зі своєї колишньої бібліотеки. Приніс її для тебе. Це ти. Музей у Каїрі має три твої кам'яні погруддя, а один сфінкс у Геліополісі має твоє обличчя.
Дівчина. Неймовірно. Та Хатчепсут справді схожа на мене.
Давид. Та не схожа вона на тебе.
Дівчина. А на кого?
Давид. Ти є Хатчепсут. А це я, Сенмут. У позиції, яку й тепер деколи люблю займати. У позиції кубика.
Дівчина. А кого тримаєш на руках?
Давид. Твою дочку, яка справді звалася Ніферуре. Вона не була моєю дитиною. Була дитиною твоєю і твого брата, який водночас був і твоїм чоловіком, а пізніше і твоїм убивцею. Успадкував твій трон як фараон Тутмос Третій. Я був змушений служити йому і бути його коханцем. І мене він убив.
Дівчина. Чи є в цій книжці і його портрет?
Давид. Звісно. Як і ти, належав до вісімнадцятої династії єгипетських володарів.
Дівчина скрикує.
Давид. Упізнала його, хіба ні? Так, то є Чоловік у чорному пальті, в якого, як тобі здається, ти вкрала запальничку.
Дівчина. Що ти кажеш? Хіба я не вкрала її?
Давид. Ні. Він підлаштував, щоб ти її вкрала, аби тебе знову вбити.
Дівчина. Вигадуєш.
Давид. Не цього вечора. Зараз я все бачу. Це не запальничка, а пекельна машина. Якби я черкнув ще раз, ми злетіли б у повітря разом зі слимаком і цим будинком. Тому нам краще позбутися запальнички! (Кидає її в глядацьку залу.)