— От один такий пройшов, — зауважив Ребе, як уже мали прощатися.
— Хто?
— Кон’юктурник.
Мар’яна дивиться услід. Їй здається, що вона з тим чоловіком знайома. На кінофабриці познайомив Віктор. А він і не привітався до неї.
— Я не думаю, щоб він хотів із тобою вітатися. Ми на одному коридорі живемо, і він мене часто не помічає. Корчить із себе велике цабе. Я тільки не знаю, як це розуміти. Є люди, що бачили його в петлюрівському загоні.
— Як? Та це ж стовп радянської літератури!
— Апльомб, гонор, кар’єризм… — невизначено відказав Ребе. Щось він відмовчується. Додає:— Стовп, а нічого не друкує, тільки в усіх президіях сидить. Завжди в фаворі…
Цей Аркадій дуже великий друг Вікторів, як встигла Мар’яна зауважити тоді, коли їх знайомили. Ребе, такий завжди об’єктивний у оцінках, щось не договорює. Чому так заболів його цей чужий "фавор"? Мар’яна не знає, що думати. Вона далека від цих сфер і кіл. Невже ж і Ребе має личину щирости, а за нею ще ховає свої думки?
— Ти обідаєш у нас. Клава щось зварила. Простеньке, розділимо. Вона тобі завжди дуже рада, — каже Ребе.
— Але…
— Нічого, нічого… В родині одна тарілка ніякої ролі не грає…
Мар’яна скорилася. Було б неповно, якби не побачитися з Клавдією.
Обід, звичайно, чекав, але справа не в обіді. Клавдія зустрічає Мар’яну, як іменинницю. Ще скоро Мар’яна загордиться й перестане до них заходити? — А чого? — Хіба Ребе не розказав уже?
Реба робить рух, наче хоче спинити Клавину балакучість, але в наступну мить він блаженно-підсліпувато всміхається, поблискуючи окулярами. Він нічого не казав Мар’яні навмисне. — Як то навмисне? Пів дня бути разом, так щиро-безпосередньо, — і щоб щось було навмисне?
Але цю побіжну думку заслонила Мар’яні цікавість, — що ж таке з нею трапилось надзвичайне, а вона й не знає?
— Треба буде прочитати ваш нарис у юнацькому журналі, щось напевно цікаве, коли газети пишуть.
От, до її маленького нарису стільки уваги. Мар’яна читає рецензію на юнацький журнал. Їй приділено аж цілий абзац. "Ідеалізм у науці… Ревізія марксизму.." І хто ж рецензент? Ремез.,Чарівний горбань!
Мар’яна до сліз, до сміху вражена. Та ж та робота вся написана під знаком Енґельса! Три найбільші революції в людській історії. Перехід від кревноспорідненої сім’ї до заборони шлюбу всередині роду, до екзогамії, а в наслідку цього — витворення сучасного типу людини, кроманьйонця, озброєного інтелектом та мітом-ідеологією. Цей перехід від гомо-приміґеніюса до гомо-сапієнса, творця нашої культури, завдячуємо довготривалому матріярхатові пізьного палеоліту.
Друга революція — витворення ідеї власности та багатства, а за ним і гін людства до цивілізації, що нею ми пишаємось із явною погордою до первісних. Це вже заслуга молодого варварського патріярхату. Цьому, власне, й присвячено науку історії. Ну, а третя… ми її переживаємо. Неповних сто літ, як відкрито анод-катод, а сьогодні ми вже напередодні розколення атому. Ця доба лише становиться, становиться новий суспільний лад, що має запанувати на руїнах імперіялізму. Ламаються всі звичні досі норми і форми життя, в тім числі й родини. Назрівають якісь нові. До речі, оцьому становленню нової форми родини присвячено всю світову художню літературу… Де ж тут ревізія? О, та ще й буржуазний націоналізм? О, а ще й…
Клавдія вважає, що Мар’яна дуже далеко сягнула, а Ребе побожно підтиснув уста й пророкує:
— Тепер мені все ясно. Тебе битимуть, ще й дуже битимуть! А де — найбільша в світі жовтнева революція? А де партія Леніна-Сталіна, що будує міцну родину й посилає міліціонерів по садах заарештовувати тих, що там сидять і цілуються?
Мар’яна захищається.
— То що? Не можна бачити світ по-свойому? Я ж жовтневої революції не відкидаю, але це — частина одного процесу і, коли хочете, саму жовтневу революцію започаткувала лямпочка Едісона. А партія… Це ж наукова стаття, при чому тут партія?
— Будуть бити! — безапеляційно вирішує Ребе.
— Хай б’ють! — розсердилася Мар’яна. — Я так думаю! Оце ж і є мій вияв себе, як я можу, — а ке так, як наказано. За це буду змагатися, за це ладна прийняти злидні, поневіряння й смерть…
— От так уже й смерть!..
— Я вважаю, що таке життя, як моє, — повільна смерть.
— Я не хочу чути від тебе цих слів! — накинувся на Мар’яну Ребе. — Ти живеш надзвичайно інтересно, працюєш над собою, — і ти не повинна нарікати.
І як Мар’яні мати до цього Ребе щось затаєно недобре? Хто ж ще так розуміє її, як він?
— Коли я чую це від Васанти…
Мар’яна надіється почути щось про Васанту, Ребе ж у неї буває. Але що за дивна нехіть?
— Щось не дуже хочеться з нею здибатися, — неохоче він відповідає. — Вона неприємна…
Як? То ж вони ще недавно були такі друзі, на "ти" перейшли… Мар’яна з поваги до посріблених скронь ніколи не "тикала" до Ребе його ж дружнього "ти" вона просто не помічала, а "ти" його було до всіх, кого він уподобав собі.
— Коли вона приходить, я залишаю її, а сам іду в другу кімнату.
— А я приймаю, — сміється Клава, і хтозна, що за цією усмішкою… глум чи який непроханий образ із грішних походеньок її Натана.
— А вона бачить, — і все ж заходить? — перелякалася Мар’яна. — Боже, яка ж вона самотня, коли так!
— Я не знаю, що ви в ній усі знаходите, вона мені відразу не сподобалась, — каже Клава.
Вони говорили про неї так, що не хотілося б, щоб вона прийшла й дихала цим повітрям, де ще не вивітрилися слова про неї. А вона прийшла.
Може то здавалось так після цих розмов, — була вона прибита, жалісна. Здивовано:
— О, й ти тут? ^
Волею-неволею зав’язалася спільна розмова, тільки вона завернулась на таку дорогу:
— Приходь! Маю завжди гарячу ванну.
— Не прийду! — відповіла Мар’яна, замість того, щоб туманно пообіцяти.
— Чого ти бокуєш від мене? Я вже давно хотіла тебе спитати. Хто тобі що на мене наговорив?
І Мар’яна віддала шану своїй світлій дружбі. Вона не може задрапуватися ввічливістю далеких знайомих. Ні "нема часу", ні обіцянки, ні докорів. А тільки:
— Васанто! Як маємо, зустрівшись, мовчати, як маємо бути фальшиві і вдавати приятельок, — то краще не зустрічатися зовсім.
Чи ця Васанта збагнула, що Мар’яна за всяку ціну хоче її зберегти, — ту задушевну, ту, що так відзвучувала Мар’яні, ту, з якою не треба уговтувати свою найбільшу ваду — неприкаяну простодушність та незамкненість від усього світу. Чи збагнула вона гіркість втрати дружби в Мар’яниних словах? До кого промовила Мар’яна? Але Мар’яна інакше не могла. Це була остання данина їх колишній щирості.