Скарга майбутньому

Сторінка 6 з 78

Гуменна Докія

Стук у двері.

— Можна!

І входить… з валізами, з вокзалу —несподіванка накочує одна на одну — Василь, Мар’янин наречений, з товаришем. От. У неї, як нема поблизу Василя, на ліжку лежать якісь чоловіки!

Це думається.

— А ми збиралися у тебе ночувати. Були вже в Лаврі, в гостинниці, а там нема місця, — Василь сказав "у Лярві" — чи не навмисне, щоб у цій кімнаті прозвучало це слово?

Боже, який же нецікавий цей Василь! Якби ж він був хоч трохи складніший!

А що думає Володя, що о десятій годині два чоловіки приходять наніч, то вже й хто його знає. Він не ворушиться, байдужо лежить і не реаґує навіть, коли Василь ображено кидає:

— Ну, та ми вже не будемо заважати, пошукаємо собі десь іншого місця. Щасливо зоставатися!

Ніяких запитань, ніяких пояснень. Лише вдячна рука притягнула Мар’янину руку, поцілунок в долоню. І потім Мар’янина рука досягла гарячого чола Володиного. Він плаче? І хоч мокра її долоня, Мар’яна знає вже, що вона зробила все вірно, що досі не схибила.

Якби ті не пішли, то Володя ще трохи полежав би, відпочив від ослаблености, скріпив свої жалі та й пішов би, а Василь із товаришем приїхав би як до свого дому, а Мар’яна підкорилась би неминучій ролі будувати родину. Любу чи нелюбу.

А сталось зовсім інше. А дійсність сказала: "Ні, ти — для кохання! Або сама". І аж тепер Мар’яна знає, що дуже добре — розрив з Василем. Аж у той вечір збагнула Мар’яна, яка мука — Василь. Бо довго-довго, до світанку не могли розлучитися. Кохання? Не знати, як це називається — ця велика правда, що постала сама собою. Мар’яні тільки здавалося, що так не може бути. А Володина наречена? А обов’язок перед Василем?

Цей обов’язок, незримий сторож над душею, говорив устами Мар’яни: "Вже час, вже час іти вам, Володю!" Але то були марні слова, ніхто з них не слухав того сторожа. З тією ж печаллю, що й про матір свою — ніколи незнану, Володя питав: "Чого ти мене гониш?" І це була уся їх розмова, бо й цієї не треба було.

А наостанку, на світанку, уже в дверях сторож, наперекір Мар’яні, сказав жорстокі слова:

— Ідіть — і ніколи більш не приходьте.

Бо ніколи такою величчю, такою правдою і правом на щастя не вибухла Мар’яна. Ті плиткі штучні закони й приписи людські, якими вона намагалася загатити повінь, — були дрібні трісочки. Мар’яна побачила це на другий день.

Але вона сказала Володі більш не приходити. І він її послухався. Без розпитувань, без пояснень. Більш ніколи не був тут.

Це, але безмірно глибше, схвилювало тепер Мар’яну. "Старик" Володя, такий задушевний, — чи зміг він знести ту її жорстокість? Після його вайінтимніших признавань, лише їй довірених… Він же її й на крихту нічим не образив тоді, а вона так його вдарила.

Серед розкиданих своїх "реліквій" сидить заскочена зненацька Мар’яна, вдивляється у власну, їй незрозумілу, душу. Чого ж вона прогнала щастя, яке само прийшло до неї у всій своїй многогранній повноті? Які демони шепнули їй ті шорсткі слова?

VII

Васанта вже загляділа руду голову Моті. Ну, це така нісенітниця, що аж смішно. Просто весело. Вона — куркульського походження!

— Як їздилося? — запитав Мотя, розмашисто подаючи їй руку й міцно потискаючи.

— Як викидалося? — в тон запитала Васанта.

Мотя не зрозумів.

— Та ж мене!

— А-а-а! Ходімо, поговоримо… — співчутливо узяв Васанту під руку рудий Мотя і повів до свого столу. — Тут ніхто нам не заважатиме. Їйбогу, я вас обстоював, як міг, але прийшли матеріяли…

— Що я — куркульського походження? — доказала за Мотю. — Та мій батько ніколи не мав більше, як три десятини поля, город і садок. І пару коней.

— Тут справа глибша… — інтимно-роздумливо провадив Мотя.

— Що я — учениця професора Тополі? — рвалася поперед Моті Васанта. — Та з цим же вже докінчено. Ну, били мене за буржуазні концепції, за націоналістичні впливи — я ж у моїй статті всі свої помилки скритикувала. Що я маю з ним спільного? І в останній роботі…

— Так, цього досить… — здавалося, Мотя хоче сказати: "не досить". — Досить, але от що: в вашій особистій справі є такі відомості… Вашого батька виключено з колгоспу нібито за розбазарювання колгоспного майна.

— Якого? — здивовано підняла й так дугасті брови Васанта.

— Та от перед вступом до колгоспу продав коні й корову…

— Неправда! — скочила Васанта. — Коня мав уже одного й продав ще тоді, як померла моя мама, себто п’ять років тому. А корову…

Вона затнулась, мало не сказала… То ж вона сама порадила батькові корову продати. Однаково, в колгосп довелося б здати. Але в Моті так виходить, що ще перед вступом до колгоспу корова вже — колгоспне майно.

Звичайно, що Мотя не зрозумів, чого ж так щиро-весело, дзвінко розреготалась вона. Та бевзневі й не зрозуміти смішної сторони всієї ситуації. Зрозуміла б Мар’яна. То з нею можна так і в гіркому знайти смішне.

Зовсім розвеселившись, Васанта почала кепкувати.

— Колгосп на цьому всьому просто виграв, нащо ще й мене викидати? Дістав готову простору хату під бляхою, чудесний садок… Там же тепер дитячі ясла, а батькові сказали забиратися з села. Якби на мене, то я вже й корову подарувала б.

— От бачите! — сміявся й Мотя. — Батька викинули з колгоспу, сказали забиратися з села, а ви кажете, що він не куркуль. Ну, то куркульський підголосок. Як же може в вищому науково-дослідному закладі працювати на посаді наукового робітника дочка розкуркуленого?

Мотя начебто радився, начебто сам собі віри не йняв, дружньо вголос міркував сам із собою, — як вийти з прикрого, але безперечно наявного становища?

"Чого ви всі такі довбні?" — хотілося запитати Васанті.

— От, а я й досі не догадувалася, що я — дочка куркуля! Невже ж ви не бачите комізму? — прямо запитала.

Але Мотя був щиро доброзичливий і наївний від п’ят до кінчиків свого рудого волосся. Він з дорогою душею хоче допомогти Васанті у цій тяжкій ситуації.

— Знаєте, що? — надумався він і з радости легенько ляпнув долонею по столі. — Напишіть до Наркомату Освіти. Все, як є. Я з свого боку дам вам добру характеристику. Напевно, вас відновлять за пару тижнів.

VІІІ

Вже смеркає, треба засвітити світло. Мар’яна очутилася. Все це давно минуло, чого ж і тепер так хвилюється вона, себе карає? Заради яких моралей образила найшляхетніші пориви кохання? Ото ж то, що й сама не знає. Вона навіть не потурбувалася висвітлити йому, хто й що для неї Василь. Він і не спитав. Він тільки з мукою запитував "Чого ти мене гониш?" Може він відчув її зарозумілу гоноровитість?