— Навчить вас, нарешті, української мови!
Галина Полтавченко розмовляла тільки російською.
— Я вмію, — заперечила Галина. — От же стенограми пишу! А не розмовляю… Та так… звичка… в нас удома ніколи не говорять, хіба з молочницею.
Але ж вона українка? Саме прізвище про те каже.
Прізвище може бути й українське, але з російської мови Галина ніколи не збивається. До речі, Максим "Ме-ке-ке" ніколи з української не збивається. Цікаво ж буде подивитися, хто кого зіб’є.
Це лягає основою під Мар’янин вирок: вони мусять поженитися.
І було б зручно слідом за цим запитати, яке ж ім’я та прізвище того, хто так сьогодні вразив її, хто зовсім запросто з Галиною говорив. Того горбатого. І хочеться, і не наважиться Мар’яна. Яке мімозисте, чисте й тонке те почуття, що не можна діткнутися до нього нікому, навіть приятельці. Як пух кульбаби.
X
От Мар’яна вже й відчепилася від мани. Безперечно, нічого особливого не сталося. Мар’яна навіть забула зовнішність. От і гаразд!
Тоді на конференції Мар’яна не зводила очей з людини, що здалася їй неймовірно цікавою. Вона виділилася з-поміж усіх оцих облич своїм сяючим, багатющим змістом. Стільки гри в обличчі, світлости й енерґії! Дуже втішне явище, що є в світі цікаві люди.
Але треба зламати в собі цікавість і не дивитися, бо тоді не зможе заходити до Галини в інститут. А Мар’яні, хоч би й під косяками здивованих очей, треба працювати над поставленою програмою. Самоуком. Людину із багатим поглядом — геть!
Мар’яна живе в світі відмінному, свойому. Може до нього близько підходить Ребе. Інші ж… Мар’яна повинна до них пристосовуватися. Навіть до Галини, хоч Мар’яні її повнота своїм дуже подобається.
І в цьому світлі поява тієї людини — мариво, видіння. І мариво — реальна річ, бо воно існує в свідомості та скеровує її на щось, створює настрій. Більшого за те маривне впізнання, яке сталося, — вже не буде, не може бути, непотрібно. Сон. Але який реальний, найсолодший! І навіть не може бути — "чому?" Тому, що так. Обійшовши всі обставини, зламавши їх, серце знайшло дорогу до серця. А дві різні речі — спізнати радість серця й шукати зближення. Мар’яна не шукає. Мар’яна знає, що вона зовні сіра, облізла, що вона — не "вона" для нього. Він живе, як усі. Вона ж — мріями.
Треба скріпитися в особистому, не давати себе на з’їжу хворобі. Кохання це ж — хвороба. І от треба не допустити себе до цієї хвороби. Роботою. І ще: самоцінність її піднесена цим епізодом. Вдячність до того, хто її підніс.
Які суперечні поняття уміщуються в один почуттєвий вузол! Так — ствердливе, незаперечне. Ні — таке ж саме тверде, камінне.
І вона хоче думати про інше. Про ту конференцію. Зібрались професори, академіки, вчені, говорять про черепки, їх форму, малюнок, про типи знарядь — і сторонній нічого не розуміє. А кожен із них бачить за цим цілий устрій, лад, господарську систему. І все ж наче шукали-шукали таємницю та й так, не знайшовши її, розійшлися.
Таємниця рухає людство вперед, як і закон суперечности. Без суперечности нема життя. Без таємниці, без цього джерела, що з нього п’є цікавість, не було б знань. Без цієї приваби чудесного, що ним пройнято світовідчування давніх… І тепер чудесне вабить нас, тільки ми його зразу хочемо розшифрувати. Чудесне й таємниче — які слова! Люди ласі до нього. Та нині це відійшло в категорію неспівзвучного нашій ідеологічно витриманій, матеріялізмом озброєній епосі. Проте ж, у природі людській є в цьому потреба.
Хочеться знати те, чого не знаєш, чого не можна знати. І проте ж, це наше щастя, що ми не знаємо свого майбутнього. Коли б ще й це побороли — що зосталося б людству? І ще одне "проте ж": коли б у силі науки, вона ретельно взялася б винаходити уміння бачити майбутнє, сама собі готувати яму. Бо їй уже не було б чого тоді робити, вона була б уже непотрібна. Вона ж рухається цим мотором — бажанням спізнавати. От, коло!
Мар’яна ще не вміє думки укласти, але чи не правда, що ми тільки формально посунулися вперед у спізнаванні світу та припасованні до своїх потреб, при чому це припасовання завжди відстає від наших вимог і тому ніколи не буде досконале. Формально ми наче й далеко забігли, але насправді ми не щасливіші, не складніші, не розумніші за наших попередників у добуванні щастя. Може навпаки. Давні були ближчі до нього, краще його тямили. І в них було вже все те, чим ми пишаємось, як досягненням цивілізації. Реалізм? Був. Символіка? Будь ласка! Схематизм? Не поступиться нашим кубізмам і футуризмам. Ага, в них було перекручене уявлення про природу. То хіба в нас не перекручене? Хто ручиться, що ми її бачимо такою, яка вона насправді є?
Зате вони не завдавали лиха такому ж, як самі. Чи не ідеал це для нас?
Хай кажуть: "ідеалізація минувшини", "втеча від дійсности", — але в тім світогляді треба шукати прообразу майбутньої людини. Нова людина матиме глибоку свідомість: "що на користь мені й на шкоду мойому оточенню — підлота". А на нашу долю випало перегризати горло, або стікати кров’ю, коли перегризуть тобі.
О, за це Мар’яну роздерли б, з такими думками не можна вилазити в наш час, коли газети кричать про стотисячні премії, а тут же поруч існує зарплатня в дев’яносто карбованців.
Власне, Мар’яна ж нічого не розуміє в теперішньому житті. Існує якась дипломатія і тактика, а Мар’яна лізе скрізь із своєю неспівзвучною прямотою. Прямоти не треба, вона нікому не подобається. А Мар’яні лише шкодить.
І оцей! Це солодке жало! Краще б не зазнавати, щоб не ронити сліз. Якийсь карантин відбувати, боятися зайти до інституту, щоб не виявити себе. Воно минеться — тоді.
Троянда розцвілася в серці, та її колючки в кров ранять його. Любити когось треба, це вже така природа. Для інших це гра, розвага, а хто ж Мар’яні винен, що вона вкладає всю себе в цей небезпечний порив і в кров ранить серце?
Але що, власне, сталося? Нічого, навіть забула, яка зовнішність. Поверхню води не сколихнув жаден камінчик.
І Мар’яна вже знає, як їй зайти до Галини. Амбіцію притиснути, почуття засунути в глибину, глузд — на першу лінію фронту, закохання спресувати й покласти на дно.
XI
Порівняння може неестетичне, але так. Вчора Галина вискочила до Мар’яни в коридор із очима кішки, яка щойно нашкодила. А за нею вийшов Ремез, горбатий.