Їхній супутник, видко, нудьгував, хотів іти далі та вже закінчити цю екскурсію, але сьогоднішня його напасниця, Мар’яна, все ще стовбичила при брамі й просторікувала.
Вона ще хотіла б вгадати, де ж це був той природний яр, що обмежував Володимирів град з усіх боків. Про нього ж на з’їзді говорили, як про щось давно відоме. Десь при якихось розкопах дослідники звернули увагу на свіжу землю (у них, що не має тисячі років, то все свіже). Думали, що то рештки валу, аж виявилося — засипаний яр. Де ж те місце яру? Якби плян! Це Ярославові стало тісно, він розширив град аж до Золотої Брами.
Це було важко: перенестися в княжий двір, оточений лісами, яругами, з Подолом у ногах, із площею, де збігалося віче лаяти свого князя, — ось, де Андріївська церква. А оце тут побіч, де центральний телеграф, — ця частина Володимирської звалася Баб’ячим Торгом… Це тут продавали невільниць… Справді, як це можна уявити? Стоять перелякані жінки, дівчата, а купці їх на всі боки обертають, у зуби заглядають, обмацують…
Оточена легкою балюстрадою, недалеко від воріт стоїть і манить до себе розкопана Десятинна. Та тут Мар’яна згадала щось дуже цікаве для Васанти.
— Я не можу віджалувати, що не було тебе! Там же й про твого половецького пра-прапрадіда згадували!
Може хоч це зацікавить лисого? Ні! Він навіть відійшов, сів на лавочці й закурив. Зате Васанту — дуже. Яким чином половецький князь опинився в Києві? То ж тільки пра-ираправнуці його дано жити в місті Володимира і вважати це місто своїм рідним.
— Ні, питання стояло навпаки: яким чином ота срібна кадильниця в самоцвітах, що похована разом із половецьким князем, яким чином втрапила вона до нього із київського княжого двору? Цього літа на терені Михайлівського манастиря провадили розкопи. Виявили майстерню, що загинула від пожежі, а в ній багато оброблених та необроблених самоцвітів, ювелірних виробів у різних стадіях опрацювання, а між ними й срібну, ще невикінчену кадильницю, точнісінько таку, як і знайдена в могилі твого прадіда. Уяви собі, в Кубучі, де ми щодня бруки топтали! Як хочеш, можеш подивитися на неї, її виставлено в Інституті Археології. Тепер обидві сестри-кадильниці знову зустрілися — оця недороблена й та знайдена в могилі. Ну, й розбишака ж був твій дід, еге? Це ж він забрав із собою в могилу трофеї, здобуті в походах на київських князів.
Нитка, що все частіше уривалася між ними, а сьогодні таки зовсім тріснула, — знову міцно зв’язалася. Половецька княжна Чагрович виступила з-під личини жінки керівника справами Ступина. Може Васанті найбільш у житті підходило б бути половецькою княжною. Тільки якби не оця винувато-скорбна посмішка і не оцей плесковатий стариґан.
Половецька княжна із своїм двійником (недаром же їх колись називали близнятами) підійшли до блюстради й накопаної землі… Могли ж вони так підійти до цього місця й колись, як бранки чи як дружини київських княжичів… і побачили те, що колись було Десятинною. Недарма лисий цим не цікавився абсолютно. Навскоси до теперішнього розташування вулиці поставлений фундамент стародавнього мурування, побиті мармурові колони з написами такими самими, як і в Ольвії. Що, справді, тут цікавого?
І ті з відділу комунального господарства міськради теж так, мабуть, думають. Напевно на цьому місці задумано зробити культпарк із каруселями, то дозволили археологам трохи поґрабатися в землі.
Мар’яна нехотячи повернула голову, глянула на лисого. Лисий сидів, копирсав паличкою глину й зовсім не слухав, що говорять між собою вони. Безнадійний керсправ! О, Господи! Чого, так низько впала Васанта?
І вже знову Мар’яні пропала охота, вона знову згубила дивну властивість розцвітати в розмові з Васантою. Власне, аж тепер помітила, що говорить вона одна. Васанта погасла?
— Якщо ви не потомилися, то може ще перейдемо через яр чи то пак рівним тротуаром Володимирської, й зайдемо до Софії?
— Може іншим разом? — проситься Васанта, оберігаючи день відпочинку свого законного мужа.
— То я сама піду, — погрожує Мар’яна. — Там же весь час ідуть роботи, а експонати вивозять до Ленінграду. От недавно розкрили мармуровий саркофаґ і знайдені там кістки повезли визначати аж у Ленінград. Так наче тут не могли ствердити, що одна нога коротша… Це ж і в літописі сказано, що Ярослав мав одну ногу коротшу… Мозаїки також вивезуть, а що зроблять із старовинними фресками на тему побуту княжого града, відкритими під пізнішими мальовилами, то я вже й сама не знаю… Як не побачу, то все життя шкодуватиму!
Мар’яна ладна була надутися.
— Ходімо! — не витерпіла вже такого натиску Васанта, і лисий керсправ мусів скоритися та поплентався з ними.
VIII
А Мар’яна шелестить!
Десь відразу набралося стільки інтересів, що трудно їх і погодити всі разом. Це і праця, і люди, і заробіток, і нові враження. Університет стенографістки справді необмежений, та Мар’яна воліє ходити на такі з’їзди, де можна "бігти через місточок, ухопити кленовий листочок". Де, прикладом, можна почути й побачити проекти майбутнього Києва, як не на нараді архітектів? — Монументальні архітектурні ансамблі з рожевого мармуру і скла, замість присадкуватих "прісутствєнних мєст" і купецьких забудов, забутих Богом і стилями… Проекти підземних метро і рухливих стежок до Дніпра, сади на будинках, летовища на дахах.
А поки то все те буде, те царство майбутнього, сучасні моряться "труднощами", чергами за сотнею грамів масла і нудьгою. Яке позіхотно-роздериротне буде все те соціялістичне раювання, коли вже при будові його чогось так нудно! То ж, здається, за роботою нема часу вгору глянути, ще й напав якийсь ненасит прозаїчної клопітливости… Звідусіль треба забирати гроші Мар’яні, конче мусить щось шити, купувати, — і на душі осідає пустка. У цій метушні Мар’яна не любить себе. Найцікавіші думки приходять до неї у нудьзі. Мар’яна нудьгує за своєю нудьгою!
Звільнити людину від клопотів! Такий короткий вік, — чого це ще треба захаращувати життя ними? І проте, захаращуєш. Ось літо минуло, а Мар’яна й на природі не була, коли там її людське місце. Для якогось убраннячка витрачати стільки часу, для фантя нещасного!