— Мамо рідна! Невже ти справді пішла працювати на фабрику?
Очі Славині то поширювалися від усіх цих див, що чула від Мар’яни, то звужувалися від сміху. Чоловік її, Мишко, більше мовчав і безперестань закохано дивився на свою Славуню. Тільки на неї. Вона ж сиділа на маленькому стільчику біля грубки і плястично жестикулювала, від радости буття постукувала кулачком об кулачок, або ж по спині Мар’яні чи Мишкові. Розпитувала, як же то там на фабриці, що робить Мар’яна, чи не важко. Та й як же це так, що й досі ніхто про це не знає?
— Ну, от тепер я тебе хвалю! — мотнула головою Слава. — А ти навіть змінилася за цей час, покращала, ожила. А то така була останніми часами нудна, що неприємно було з тобою зустрічатися.
Їйбогу, Мар’яна любить за це Славу, за відвертість!
— Тепер вже не скажеш, що я — несучасна?
То між ними давні порахунки. Слава з усією кипучістю свого життєрадісного темпераменту накидалася на Мар’яну, як тільки та починала щось про своє інтимне. Для Слави нічого такого не існувало. І здавалося: що між ними двома є спільного? А от — не показувалася довго Мар’яна, Слава вже розшукує її, вже, здається, дружньо заздрить.
— Мишко, а що, якби й я так?
Мишко не може очей відвести від неї, він не може зігнати з себе усмішки щасливого самозабуття.
Іншим разом Мар’яні аж недобре від такого безмежного самозадоволення Славиного. Їй здається, що Слава розмазує пальцем солод життя. Сьогодні все це так добре гармоніює, так багато гомону внесла ця Слава в хату, що Мар’яна починає перейматися Мишковим поглядом. Вона знаходить надзвичайні слова опису своєї фабрики, цеху, навіть дорученої їй деталі.
— Мишко піде на наукову роботу, а я — також на фабрику, — вирішує Слава. — Мишко, ти від мене відстаєш! Мені соромно, що чоловік поетеси не має ніякого обличчя. Що таке інженер-меліоратор? На собаку кинь, а в інженера поцілиш…
— Для наукової роботи треба ж партійним бути, — борониться трохи Мишко.
— А ти вступиш у партію! — Слава в тому певна.
І чого тільки не зробить полтавський козак Мишко для своєї Слави! А Слава від надміру б’ючкої фізичної життєрадости потирає хоч руки, немов змерзла. Ось вона зараз пуститься у танець, як то не раз бувало.
— А чого то викинули оту твою товаришку Васанту з Інституту Мовознавства? Що з нею трапилось? — раптом пригадує вона.
Мар’яна повторює:
— Що, що з нею трапилось? Викинули? То неправда!
— Та вона ж мені сама казала! Вже давно.
От так новина! Як це може бути? Мар’яна не стямилася.
Не стямилася й Слава. То вони такі товаришки, нерозлийвода, — а Мар’яна й досі нічого не знає?
І справді. Хоч якого галасу нанесла Слава в кімнату, хоч як вони рубають часом одна одній, а тоді знову шукають зустрічі, хоч яка Слава найдоброзичливіша, — а от, воно не проходить глибоко в душу. З Васантою могла й розійтися, а всяке слово, вістка про неї — як про найріднішу свою серцевину. Із Славою можна посваритися, наговорити купу неприємностей, а потім від серця відляже. З Васантою Мар’яна ніколи не сварилась, Васанта наче устами Мар’яниними промовляла, тільки краще й глибше. З нею — бути відкритою, як із собою, або відійти. Васанта — відпочинок від самотности. Слава — галас за магічним колом самотности.
— Ні, я нічого не знаю,. — просто сказала Мар’яна, — бо ми з нею давно не бачились. Ми розійшлися.
Слава подивилася хвилину на цю химерницю, а потім накинулася:
— Ну, ти таке, вибачай, вовченя, що не знаю, як тебе й земля носить! Ти — черства егоїстка! Ти — грубо шкура! Чому ти досі заміж не вийшла? Дивись, усі, що з нами покінчали інститут, усі замужем, усі поженилися, навіть Васанта, а ти?
Такий зворот справи, та ще й при Мишкові, Мар’яні вже не подобається. Ця Слава занадто самозакохана, занадто в собі, щоб вони знайшли спільну мову.
— Чому я тобі не закидаю ніколи нічого? Кожен має своє недоторкане, то й що? От я вважаю, що ти — просто тщеславна… В яку газету не глянеш — Славиного віршика побачиш. І охота тобі те насіння лузати?
Славу анітрохи не допікає це Мар’янине втручання в її недоторкане. Вона завзято посміхається.
— Ну, й що ж? Це не хиба. Шевченко сказав: "А слава — заповідь моя!" Я виправдую своє ім’я. Але таке виробляти, як ти! Закопається серед чотирьох стін і дивиться на всіх борсуком. Я тебе мушу видати заміж!
— Бо ви шукаєте ідеалу, а щоб ви знали: чоловіки всі — грубі тварини, — підпоміг Славі Мишко.
— Вона шукає душі, друга… Все це приходить потім. Ти ж подивись на себе — скоро зовсім станеш "синьою панчохою"!
Це вже занадто! Слава безпардонно поводиться з чужими інтимностями. Наодинці говорити — це одне, але для всіх вивозити на лопаті…
— Я "синьою панчохою" вродилася! — врубала лиха Мар’яна. — Й не вовчення я, не борсук, а цілий вовкулака! Так мені подобається! Хто як уміє, так і піє!
— Мар’яну вже розсердили — можемо йти, — ствердив Мишко, анітрохи не збентежений сваркою. — Ходімо, Славо, бо пролетаріят хоче спати…
— Надобраніч!
ХVІІІ
Васанта наче вже відвикла від "доброго тону", від дзеркальних паркетів, хідників, шовкових кремових гардин, всієї розкоші високої установи. В просторій колонаді вестибюля Наркомосвіти треба було скинути пальто, а це не входило в її пляни. Почувалася зле в своїй перелицьованій, витертій до лиску сукні, як ішла сходами й шукала зазначену в викликові кімнату.
В широкому просторі приймальні наркома був лише один стіл, стільці біля стін, канапа. Васанта мовчки подала тому, що сидів за столом, кучерявому дженджуристові, свого папірця. Кучерявий прочитав і показав рукою на стільця.
— Сідайте!
Васанта мовчки сіла, чекаючи.
— Це ви — товаришка Чагир?
— Так. Гадаю, нарком мене зараз прийме?
Кучерявий все ще спостерігав Васанту. Після павзи
він сказав:
— Я вашу справу дуже добре знаю і мушу вас відразу попередити: власне, це викликав я. Перше, ніж доповісти заступникові наркома про вас, я хотів би дещо вияснити…
Васанта розчаровано подивилася на дженджуристову блакитно вишивану краватку. То ні нарком, ні його заступник навіть і не бачили її справи? А вона думала, що… Думала вже вийти звідси з довідкою про поновлення.
Замість дальшої розмови, кучерявий простягнув їй якогось папірця. Не випускаючи із своїх пучок, говорив: