Одного разу Ізяслава знайшли мертвим на снігу біля його намету. Трувор же став володарем не лише в Ізборську, але і в Полоцьку. Ой як же свавільно правив чужинець у полоцьких кривичів! Він уже важив і на Смоленськ, від якого йому відкривалась дорога на Київ...
Отоді занепокоївся у Новгороді Ольг. Довго радився з Рюриком. А через кілька днів сам повів Рюрикову дружину па Полоцьк. Загнав сього варяжина у заплаву річки Полоть і потопив його разом зі всією дружиною у бездонних лісових болотах. На полочан же наклав тяжкі потяги. І знову побігли па Білоозеро натовпи людей. Синєус же з того багатів, бо, де люди, там їхні невтомні руки зводили градки й погости, вирощували лліб і худобу. Синєус тільки мружив очі та крутив кінчик свого чорного вуса.
І тоді Ольг послав до нього свого гінця:
— Віддай землю Білоозерську Рюриковому сину — Ігорю.
Синєус скликав віче. Радились недовго. Один старезний дід цюкнув поперед себе ковінькою, сказав:
— Якщо шуліка унадиться до курчат, йому треба утяти крила, інакше усіх понищить. — Потім зиркнув на гінця й додав: — На тому стоїть наша земля. Передай се Рюрику...
З тим і повернувся гонець до Новгорода. А через місяць Рюрик покликав до себе на гостину молодшого брата свого Синєуса укласти мир. Розважливий володар Білоозер'я швидко склав рядпицю на мир, поїхав назад, але додому не повернувся. Мовили, нібито на ловах його заколов розлючений вепр!
Після смерті Сиіієуса старий Рюрик, нарешті, став єдиним волостелем усіх новгородських п'ятин. І то все равдячуючи спритності Ольга, першого його радника. Ольг же вознісся ще вище. Став дядьком-навчителем при синові Рюрика — при Ігорі. А в руках своїх тримав усю Новгородщину.
Великий град на Волхові зціпив зуби. Рюрика називали тепер не соколом, навіть не шулікою, а вовком, вовчищем.
Та на нашій землі не буває нічого вічного — ні лютих морозів, ні п'янких весен. І в Новгород після зими прийшла буйна весна. Теплим віялом змела глибокі сніги, і підсохлі пагорби на узліссях задивилися в небо бузковими очима волохатої сон-трави і синіх пролісків. Заграв батечко Волхов високими пінистими хвилями. Вирвався з берегів, зірвав і поніс на своїх білих гребенях міст; залив дерев'яні мостили вулиць.
На Славепському кіпці, на подолі, на торговищі доми опинились у воді. Люди зі своїм збіжжям, з дітьми і худобою сиділи на дахах. Між хатами снували довбанки й човники, події й великі купецькі гари... Повінь затопила опбарп й комори — новгородці лишилися без запасів зерна, солоної риби, грибів, копченини... Декотрі перебиралися на далекий високий берег, ставили курені, розбивали намети, аби якось дочекатися спаду води. І дочекалися. Скоро вже ходили калюжними вулицями, брудні, зсірілі, знеможені голодом. Померкло на небі ясне сонце. Потьмарилась весняна яснота. Настали холодні дні. Сірий морок, ніби якесь прокляття, оповив землю. Услід за голодом по домівках пішла сухоребра Морана з косою за плечима. Вона торохтіла своїми старечими кістками по бідняцьких садибах і косила дітей. Матері голосили, та скоро від невимовної туги й безнадії повмовкали.
Ролод і смерть вивільняли людські душі від страху. То тут, то там юрми приречених нападали на погости чи на боярські двори, забирали збіжжя, худобу, підпалювали осідки багачів. Віча уже не боялися ні варязької дружини, ні Рюрика.
А в коріннях дерев і зела нуртувало життя, шумували в ріках паводкові води.
У ці тривожні дні несподівано на подвір'ї Вадима-лодійщика об'явився Лодимир. Пошарпаний, змучений, але живий. Разом із своїм задругом, вірним Ситком, утік з полону, з острова Рюгена. Прибився до Новгорода разом із купецькою ватагою. Купці спинилися на торговищі, на Готському дворі, в гостипому домі, а він і Ситко подалися по домівках. Йшли і не впізнавали знівеченого града. Не впізнавали й людей, що ледве пересували ноги, вибухали люттю.
Лодимир зайшов до горниці. У полоні вона видавалась йому найсвятішим, найчистішим місцем на землі. А переступив поріг — і ледве не впав. На лавиці горілиць лежала його баба Дана. Склала на грудях руки, міцно стулила запалі зморщені вуста. Начільник туго стиснув білий убрус. Дівоцька вишита сорочка. Ноги прикриті веретою. А поряд, обхопивши руками голову, сидів отець його, Вадим.
Важко звів на сина очі. Ні подиву в них, ні радості. Очевидно, думки його літали десь далеко в світах. Кажуть, що біля покійників найясніше постає минущість всього сущого, ціна діянь, мирська суєта, намарність сподівань і прагнень...
Вони так нічого і не сказали один одному. Можливо, знали, що до істини найбільше наближає людську душу не слово, а мовчанка...
Вадим низько вклонився матері. Так само зробив і Лодимир. Підняли за кінці ковдру, на якій лежала небіжчиця, й понесли до левади. Там уже палахкотіло високе вогнище. На гарячих, пахучих соснових димах мала здійнятись до Вираю і душа Людани... Повернувшись додому, сиділи один проти одного і мовчали, доки Вадим не прорік ледь чутно:
— Наша мати кличе до помсти...
Лодимир здивовано звів на нього очі. Гадав, бабця померла своєю смертю...
Тіун Дудиця... Вольжин і Рюриків посіпака, відняв у неї клунок з двома пригорщами жита. Виміняла на торгу за шовковий убрус... Вона не віддавала йому його клунка. Тоді Дудиця штурхнув її ногою. Упала і вже не встала...
Лодимир скочив на ноги. Почав швидко ходити по горниці... Тіуни. Велеможці. Варяги. Таті... Усі таті!.. Всі п'ють кров людську, яко воду!.. Неситьці!.. Злодії!.. Людожери!.. Допоки земля носитиме їх?.. Побіг до Ситка.
А Вадим тим часом спроквола підійшов до стіни, зняв своє опоясся з мечем, підперезався. За пасок іще заткнув бартку. Відчув потребу нагадати новгородцям про себе, про недавнього воєводу Вадима Хороброго!..
Став на порозі. Роззирнувся по горниці. Он колиска під сволоком, що виколихала не лише його, але і сина. Здалося, що ледь гойднулась, ніби від чийогось невидимого подиху, може, очікувала нових нащадків славного Величарового роду. Он біля вікон материні обереги — рукаті корені, гілки, а на комині печі — дволикі й чотириликі ідоли дерев'яні... Вадим вклонився хаті, що виростила його, усім оберегам та кумирам. Неквапливо вийшов на подвір'я й попростував до торговища.