В очікуванні якихось страшних вістей від Ольга, Рюрик комусь махнув рукою. Тільки тоді гість помітив, що в хоромині була королевична Єфанда. її тонка пересушена постать повільно зникла за дверима. Рюрикові очі то жовтаво зблискували, то гасли у прижмурі.
— Не те робиш, Рюрику-соколе! Не те! — кинув йому в лице Ольг. — Всюди новгородський люд піднімається на стань... супроти твоїх здирців... супроти тебе! Сей люд лиховісний —-дотопить вас у Волхові. Через те я зараз тут...
— Що, ворохба починається у Плескові?.. — запитав Рюрик.
— Десь та почнеться, — ухилився од прямої відповіді Ольг. — Сіє буде! Я не про те. Про будучину...
— Що будучина? Вона для всіх однакова. Для тебе і для мене... Кажи прямо: лякаєш? Чи мстишся?
— Ти вартий моєї мсти! Відаєш про сіє. Але прийшов до тебе з добром! — Ольг м'яко ступив від порога, де все ще стовбичив, до середини виталища. Під його важким тілом скрипнули дошки. І Рюрик раптом розкрив у подиві очі: як змінився Ольг! У його чорнявій чуприні з'явилося пасмо білого волосся. Певне, мудрість проорала в ньому свою борозну. Це відкриття трохи заспокоїло сум'яття Рюрикове. Інакший, інакший був зараз знаний лукавець Ольг. Але чому він прийшов сюди?
Допитливо вчепився поглядом в його похмуре обличчя. Ольг спинився перед ним і, дивлячись прямо йому в зіниці, тихо сказав:
— Не сховаю від тебе правди, Рюрику. Ненавиджу тебе! Але — зараз мушу дбати про тебе.
Рюрик стиснув видовжені тонкі вуста, аж щелепи гостро випнулися, шщра па чолі зібгалась до перенісся. Намагався втямкувати, який підступ уготовив йому сей обадпик. А Ольг говорив неймовірне:
— Я хочу, аби ти зміцнився у цій землі. Хочу, щоби ти і твій рід тут кермував одвічно!.. Аби твій Ігор перейняв владарювання! Але, — Ольг набрав у груди повітря, — маєш знати: якщо хочеш бути великим князем, умій завоювати душі людей можних і смислених! А ти їх розігнав! Вірних слуг своїх перетворив у запеклих ворогів. Біда гряде па твою голову.
— Мовиш правду, Ольже, — прорік у відповідь Рюрик. — Та через те, що усі оті твої бояри, посадники, билі тягнуть до мене руки за мздою. Ніби я і мої боги їхні боржники. Ми не боржники! Ми — владці! Нас кликано сюди по закону. По закону й владарюємо.
Рюрик глипнув на Ольга і додав:
— Хочу обіпертися па нових людей. Дам їм багать-ства й посади, будуть мені вірні.
— Нові? — підскочив Ольг. — Го-го-го, брате, даремні твої сподіванки! У нових порожні животи ще й порожніші гамани! Доки їх наситиш, ворохба за плечима стане. А велеможці старі, що вже мають погости й волості, поведуть за собою всю землю супроти тебе. Опиратися треба на старих: вони поцінують се ліпше і дбатимуть, щоб утриматись разом із тобою!..
Рюрик задумався. У словах Ольга чув якусь істину,
Справді-бо, сонмище його нових людей було ненаситне. І звідки вони наповзли — оті конюші, стременні, чашники, стольники, постельничі, мечники, огнищани, вмці, тіуни, биричі!.. Радо ходили на полюддя, прибігали на учти, які він влаштовував у своєму теремі. Ольг мовить правду: їх не легко наситити. Чатують нині на нього по всіх закутках, яко мисливці на звіра, виловлюють з його уст похвалу, а з рук — подаяння!.. А він захопився і не угледів, як за його спиною нуртувала злоба можців. Вони його сюди кликали, а він, бач, їхніх сподівань не виправдав. Мудрий вельми сей Ольг!..
Тяжка тиша глухою стіною постала між ними. І ніхто з них навіть не здогадувався, що в сю мить вирішувалась доля не тільки новгородських слов'ян, а й полуденних слов'янських земель.
Рюрик давно відчував, що земля — і та, яку дістав у дар і яку затим пригорнув під свою руку мечем, — вислизала з його рук... Ольг знає, як повернути все назад... Ольг допоможе йому!.. Се боги його роду послали йому в цю хистку мить сього мужа!.. Обнадієно дивився тепер на плесківського посадника. Чекав його поради, як дитина милості... А Ольг не вельми поспішав, ніби виважував кожне слово. Нарешті сказав:
— Жени геть тихесеньких і підлесливих, що повзають біля твоїх стіп. Мовчунів, які не дорікають тобі нічим, навіть образи твої мовчки зносять. О, як знущатимуться вони над тобою, коли ти впадеш... Але я не дам тобі впасти. Я підношу свою руку на твій захист... Але ти докінчи розпочату справу. Забери землі у братів своїх. Пощо вони їм? Владарюй міцно сам! Віддай їх синові своєму, Ігорю.
— Ольг викличне дивився в збентежене обличчя Рюрика, який гарячкове зважував ці слова. Ольг обіцяє допомогу. Але чого домагається? Співучасті? Та Рюрик ладен був поділитися з ним усім, тільки б вистояти! Тільки б утриматись!
— Буде по твоєму слову... — тихо одказав Ольгу. Він таки мав якийсь глузд. Указав рукою на ослін, запропонував Ольгу сісти. Так, Ольг — єдиний його порадник. Єдиний щирий поспішите'ль! Бути Ольгу завжди при ньому... Надто тяжке безліття зараз... Рюрик довірить йому свій меч.
...Відтоді Ольг перебрався знову до Новгорода і став першим надійним радцею старого Рюрика. Охоронцем його влади і честі. І невдовзі та влада і та честь перейшли до нього. Скоро вже не Рюрик, а Ольг пильнував за погостами й п'ятинами, прибрав до рук дружину Рюрикову й кермував землею: правив суд, ділив землі, зневажливо косував у бік Рюрикових братів, що сиділи у північних слов'янських землях. До них втікали з Новгорода ті, хто не витримував здирства варягів.
Найбільше люду бігло на Білоозеро, де сидів Сипєус. Чоловік він був тихий норовом, хоробрий серцем і не жадібний до чужих надбанків. Вдовольнявся малим, не зазіхав на велике багатство. Час гайнував на ловах, не раз тонув у Шексні, не одному туру скрутив роги у двобої, любив застілля і тихі бесіди біля вогнищ десь у пущі чи при воді. Синєус був добряком, не тільки для місцевого люду — із племені весі, але й до різним пришедьків. Ото й бігли сюди і новгородці, і полочани. Особливо після того, коли київський князь Оскольд побив полоцького Ізяслава і посадив там своїх людей.
Ізяслав попросив тоді підмоги у Рюрика і Ольга. Вони послали на Полоцьк дружину Трувора, що сидів у Ізборську. Полочани піднялися проти Ізяслава і Трувора, але ці владці жорстоко їх придушили. Недовго торжествували переможці.