А там не вщухало чорне віче. Чавкала під ногами багниста земля. Над головами кружляло чорне вороння. Враз на березі спалахнули гари, події, човни, що стояли суцільною стіною аж до протилежного берега. Тепер вони правили людям за міст, але враз на них загуготів лютий огонь. Дим то слався над водою, то клубками здіймався угору. Полум'я загрожувало перекинутись на огорожі, на дерев'яні мостики вулиць, на дахи домів, повалуш і теремів по обидва береги Волхова.
У вечорових сутінях шаленство заграви ставало ще грізнішим. Грізнішими ставали і новгородці.
— Пожере Перун ненаситьців наших, — кричали одні
— За мечі, браття! — кликали інші. — Альбо живот, альбо смерть!
Новгородська воля вогненним клубком покотилась по боярських теремах. Давно вже не було такої пожежі у славному Новіграді. Навколо дідинця і Рюрикового терема звужувалося огненне кільце. Разом із тріскотнявою полум'я настирно і нестримно підбиралася до них і новгородська стань.
Людська помста за чорні кривди накидала на це гніздо кривдників свій вогненний зашморг.
Рюрик у розпачі і тривозі окидав поглядом палаюче кільце. В його зіницях спалахували відсвіти пожежі, і від того його очі здавалися червоними. Він не оглядався, хоч знав, що за його спиною мовчки тремтіла висока суха Єфанда, холодними руками тулячи до свого боку голову отрочати. Думав про себе: ось і настав кінець твоєї величі, Рюрику... Умів перемагати, умів сіяти смерть — зумій і померти достойно, яко воїн! Візьми свій меч і вийди назустріч юрбі!.. Та ні! Хіба він мало подвигів звершив у своєму житті? Небо не дасть його в обиду! Адже ось тут, на землі новгородській, він звершив найбільший подвиг, зібравши у своєму кулаці всі землі й п'ятини Новгорода великого, після того, як прихилив до себе, з поміччю Ольга, усіх волостелів краю...
І враз плин його думок завернувся в інший бік. Вважаєш, що привернув до себе можців новгородських? А де ж вони зараз? Чому тебе не захищають, адже ти їх стільки літ захищав од нових варягів. І де твій мудрий і зичливий воєвода Ольг? Хіба не бачить, що Рюрик потрапив у біду? Ще мить — і вогонь перестрибне па дощані дахи його онбарів! І, мов блискавка, сяйнула чітка і незаперечна думка — Ольг зрадив! Усі вони, зичливці твої, сидять нині по норах і очікують, коли чернь град-ська и житнії люди докопають його!.. І Ольг також дивиться зі своєї шпарини, жде не діждеться, коли упаде правило з рук його!..
Піт рясно скрапував зі скронь, очі ще виразніше спалахували пломенем хижої пожежі. Думкою, усім єством благав Трпглава-Світовида, і Хорса, і Велеса захистити його мечем своїм!..
У сінях терема зачулись чиїсь поспішливі кроки. Двері так різко гойднулись на петлях, що хряпнули об стіну й ледь не злетіли. В хоромину увірвався Ольг. Єфанда від несподіванки хитнулась і, ніби переломившись, упала йому па груди. Та він рішуче відштовхнув її, схопив Ігоря за руку й потяг у сіни, кинувши на ходу до обох:
— Швидше... Біжіте...
Єфапда схопилася тонкими пальцями за поділ довгої чорної туніки й з готовністю ступила за ним. Рюрик же навіть не ворухнувся.
— Ти що? — крикнув до нього Ольг.
— Буду тут. Умів добре жити. Зумію з честю померти. А ти ось... Бережи їх... — кивнув на двері, на порозі яких заніміли Єфанда та Ігор.
Ольг відпустив руку хлопчини. Став на одне коліно:
— Обіцяю!.. Тільки уваж і мою просьбу... Нехай твій син, цей святий отрок Ігор, да буде заручений з моєю дочкою. Прекрасою...
Рюрик ворухнув рудим щетинистим вусом. Ольг і тут шукає блага. Але ж чому сам не жадає взяти керма до своїх рук?
— Бери новгородську землю собі. І кермуй сам.
— Не хочуі Ігоря твого захищатиму яке законного спадкоємця. Адже ти прийшов до Новгорода на заклич віча. Благослови його на шлюб із Прекрасою.
— Благословляю! У повні літа свої хай візьме собі в жони дочку Ольгову... — байдуже змахнув рукою Рюрик і відвернувся до освітленого пожежею вікна. — Бережи його!
— Яко свої очі! — гукнув Ольг і потяг хлопчину за собою. Єфанда невідступне тупцяла за ними.
А полум'я вже облизувало раму вікна, до якого прилип Рюрик. Ось легенький грайливий пломінець — зовсім не страшний, а навіть лепський, забавний! — пробіг по підвіконню й перескочив на дерев'яний зруб терема. А за вікном полум'я охопило повалушу — високу багатокутну вежу, також поставлену із зрубів. За мить вона спалахнула, як величезна свіча! Рюрик випростався, ухопився руками за верхній наличник і побачив на подвір'ї... Вадима Хороброго. Ось воно що! Ото він палить Новгород! Давній недруг його... бач, живий? Звідки ж тут об'явився? Прийшов дивитись на його смерть?! І Рюрик з усіх сил так ударив по рамі, що вона вивалилась назовні. І сам він мало не випав з нею надвір. Йому зовсім не було страшно. Він бачив свого ворога. А коли воїн бачить свого смертельного ворога — страх полишає його. Рюрик же завжди був найперше воєм, варягом, убивцею, грабіжником... Він звик убивати! Це — його ремесло...
Метнувся до стіни. Зірвав меч. Поспішливо, але твердою ходою вийшов на ґанок. Він так просто не здасться холопу. Він його знищить!
Сторожко, як мисливець, що вийшов на двобій із лютим й підступним звіром, дослухався й донюхувався до віддалених гуків, гуготіння полум'я, якогось гупання... Бачив, як сніп іскор розсипався над дахом його терема і як він зайнявся полум'ям. Та з місця не рушив. Але ніхто не виходив на двобій із ним. І він враз відчув, що смертельно втомився. Захотів умерти. Просто як стара людина, втомлена життям і постійною боротьбою й страхом втратити те, що вона надбала. Найвищим набутком йою була влада. Але вона не принесла йому жаданої радості, не зробила вічним, навіть на жодну мить не продовжила життя.
І найсильніші душі, прозріваючи, впадають у безнадію і жадають заспокоєння в смерті...
Як не дивно, але Рюрик без страху чекав свого кінця. Чекав, як рятунку від житейського тягаря, нести який було несила. І дочекався. На подвір'я ступив Вадим
Хоробрий з невеличким гуртом людей. Вони роззирнулись довкола, побачили на ґанку Рюрика й повернули до нього. Він підняв над собою меч і беззвучно реготав в обличчя цих простолюдинів, які оточували його з боків. Хтось тицьнув мечем у груди. Він хитнувся й безпомічно огледівся. Це наддало ворохобникам снаги. Вадим вихопив з-за паска бартку й замахнувся на Рюрика, але той опустив меч, зігнув шию, покірно ждучи смерті. Вадим відсмикнув руку назад, бо не міг убивати навіть ворога, якщо той беззахисний. Він месник, а не убивця! І мстить лише тим, хто заніс над його головою кривдний меч. Рюрик же свій меч опустив. Яка ж се помста? Це вбивство...